Містере Рочестер! Це була не Софі, і не Лі, і не місіс Фейрфакс. Врешті це не була, — я переконана в цьому й досі, — та чудна жінка, Грейс Пул!

Певно-таки, це була одна з них, — урвав мене мій господар.

Ні, сер, я можу присягнути, що ні. Істота, що стояла переді мною, ніколи ще не наверталася мені на очі в Торнфілд-холі. Ні її зріст, ні постать не були мені знайомі.

Опиши її, Джейн.
– Здається, та жінка була висока й огрядна, з густими й довгими чорними косами, що спадали на спину. Я не знаю, в що вона була вбрана, — у щось біле й довге, а от чи була то сорочка, саван чи простирадло, сказати не можу. А обличчя її ти бачила?

Спочатку ні. Аж ось вона зняла з вішалки мій серпанок, довго на нього дивилася, а тоді накинула собі на голову й повернулася до дзеркала. Цієї миті я цілком ясно побачила її обличчя в темному довгастому дзеркалі. — Яке ж воно? Як на мене, сер, то страшне й зловісне. Я ніколи не бачила такого обличчя! Якесь моторошне, дике. Бодай не згадувати, як вона поводила запаленими очима й віддимала

страшні, червоні, аж чорні, щоки.

Привиди звичайно бліді, Джейн.

А це обличчя було червоне, сер. Губи спухлі і почорнілі, чоло насуплене, брови високо підняті над налитими кров'ю очима. Сказати, кого нагадало мені це обличчя?

— Скажи.

— Вампіра з німецьких казок.
– Ти диви! Що ж вона робила?

— Сер, вона зірвала серпанок зі своєї голови, роздерла його навпіл, жбурнула на підлогу й потоптала ногами.

— А тоді?

— Відсунула фіранку на вікні й виглянула надвір: певно, побачивши, що вже зайнялося на світ, вона взяла свічку й попрямувала до дверей. Коло мого ліжка страшидло спинилося: люті очі витріщились на мене. Вона піднесла свічку до мого обличчя й погасила її. Побачивши це потворне лице над собою, я зомліла. Вдруге на своєму віку я зомліла від жаху.

— А хто був коло тебе, коли ти прийшла до пам'яті?

— Нікого, сер. Надворі стояв уже білий день. Я встала, сполоскала голову й лице водою, трохи попила й відчула, що хоч я й охляла, та не захворіла, а тоді поклала собі, що тільки вам і нікому більше не розкажу про це видиво. Тепер, сер, скажіть мені, що то за жінка? Хто вона така?

— Виплід твого збудженого мозку, й тільки. Тебе треба пильнувати, моє серденько. Такі нерви, як у тебе, не витримують брутальності.

— Йдеться не про нерви, сер. Запевняю вас, що істота була реальна. Вона таки заходила до кімнати.

— А твої попередні сни — хіба й вони реальні? Хіба Торнфілд-хол — руїна? Хіба між нами стоїть щось нездоланне? Хіба я покинув тебе без сліз, без цілунків, без слів?

— Поки що ні.

— Та хіба я годен вчинити щось подібне? Вже почався той день, що зв'яже нас навіки, і, коли ми будемо вкупі, ці уявні страхи зникнуть. Я за це ручуся. Уявні страхи, сер? Я б хотіла, щоб це тільки уявилось, і хочу цього тепер більше, ніж будь-коли, бо бачу, що навіть ви не можете пояснити таємниці цих страшних відвідин.

А коли я не можу цього зробити, то, виходить, цього не було.

— А втім, сер, коли я, сказавши собі те саме, встала вранці з ліжка й огляділася по кімнаті, щоб додати собі духу й заспокоїти себе веселим виглядом знайомих мені речей, то на килимі, як наочне спростування моїх здогадів, лежав серпанок, розірваний навпіл.

Я відчула, як містер Рочестер здригнувся, затремтів і рвучко обійняв мене.

— Дякувати Богу! — скрикнув він. — Коли якась зла почвара й була коло тебе минулої ночі, то зазнав шкоди тільки серпанок. Краще не думати, що могло статися!

Він аж стримав віддих і так міцно притис мене до своїх грудей, що й мені забило дух. І помовчавши хвилинку, він весело казав далі:

— Тепер, Дженет, я з'ясую тобі все. Це був півсон-півдійсність. Якась жінка без сумніву заходила до твоєї спальні, і це була не хто інша, як Ґрейс Пул. Ти сама назвала її чудною істотою, і то слушно. Згадай, що вона зробила зі мною? А з Мейсоном?.. У напівсні бачила її й ти, а що тебе трусило й ти була на межі сну, то й приписуєш їй риси фантастичної істоти: довгі, розпатлані коси, набрякле зчорніле обличчя, височенний зріст. Це все витвір твоєї уяви, наслідок кошмару. Розірвати серпанок вона могла: це на неї схоже. Я знаю, що ти спитаєш, нащо я тримаю таку жінку в домі? Коли мине рік після нашого шлюбу, я тобі все поясню, тільки не тепер.

Ти задоволена, Джейн? Приймаєш моє пояснення?

Я замислилася. Справді ж бо, його пояснення видавалось єдино можливе. Воно мене аж ніяк не вдовольнило, та я, щоб зробити містерові Рочестеру приємність, удала, що цілком його приймаю. Мені таки стало легше на душі, і я весело йому всміхнулась. А що вже давно минула перша година, то нам був час розходитись.

— Софі спить, здається, з Аделлю в дитячій кімнаті? — запитав він, коли я запалила свічку.

— Так,сер.

— У ліжечку Аделі стане місця й для тебе. Ляж із нею, Джейн. Нема нічого дивного, що подія, про яку ти розповіла, розхитала твої нерви, і краще було б, щоб ти спала не сама. Обіцяй мені спати в дитячій кімнаті.