— Не можу, сер, нема слів переказати вам, що в мене на душі. Я хочу, щоб ця година не мала кінця. Хто знає, як обернеться для нас завтрашній день?

— Це іпохондрія, Джейн. Ти перевтомлена або перехвилювалась.

— А ви, сер, щасливі і спокійні?

— Спокійний?.. Ні. Але щасливий. Щасливий до глибини душі.

Я глянула на його обличчя й прочитала на ньому невимовну радість. Воно пашіло й палало.

— Поділися зі мною своєю тривогою, — сказав він, — скинь з душі камінь, що її гнітить. Що тебе мучить? Що я буду тобі поганим чоловіком?

— Я дуже далека від такої думки.

— Чи, може, тебе бере страх перебрати на себе нові обов'язки, вступити в нове життя?

— Ні.

— Ти мене вражаєш, Джейн. Твій погляд і смутний, рішучий голос крають моє серце. Будь ласка, поясни мені, в чім річ.

— Тоді, сер, слухайте. Минулої ночі ви не були дома?

— Не був. Ага, ти вже натякала на якусь подію за моєї відсутності, думаю, нічого серйозного. Одне слово, щось тебе збентежило. Хай же і я взнаю. Може, місіс Фейрфакс чогось наговорила? Чи, може, ти почула що від слуг? І це вразило твоє чутливе самолюбство?

— Ні, сер.

Вибило дванадцяту. Я перечекала, поки завмер срібний передзвін маленького годинника та хрипкий брязкіт великого у холі, і провадила далі:

— Вчора цілий день я мала до знемоги роботи і була дуже щаслива від цих невпинних клопотів, бо, хоч вам і здається, що мене непокоять мої нові обов'язки, нове життя і таке інше, це зовсім не так. Навпаки, моя найбільша радість — це надія жити з вами — найсвітліша надія, бо я люблю вас. Не треба, сер, — не голубте мене, — хай я розповім спокійно... Вчора я ще сподівалася на провидіння й вірила, що події складуться щасливо і для вас, і для мене. Коли пригадуєте, день був ясний — ні тихе повітря, ні небо не віщували пригод у вашій дорозі. Після чаю я трохи погуляла по терасі, думаючи про вас. Ви стали мені перед очима як живий, ніби й не від'їздили. Я думала про своє прийдешнє життя і про ваше життя, сер, — ширше й діяльніше, ніж моє, у стільки разів, у скільки море ширше й глибше від струмочка, що в нього впадає. Я дивуюся моралістам, які звуть цей світ сумною пустелею: для мене він цвіте трояндовим цвітом... Аж враз перед заходом сонця стало холодно й хмарно. Я зайшла в дім. Софі покликала мене нагору подивитися на моє шлюбне вбрання, яке щойно принесли, а під ним у коробці я знайшла й ваш дарунок — розкішний серпанок, який ми з вашим князівським марнотратством виписали мені з Лондона, певно, вирішивши, що коли я не хочу мати коштовностей, то ви таки змусите мене взяти від вас щось не менш цінне. Я посміхалася, розгортаючи його, і в думці малювала собі, як я буду кепкувати з ваших аристократичних смаків та ваших зусиль перевдягти вашу плебейку наречену в дочку пера. Я уявляла собі, як я покажу вам шматок мережива, який я приготувала собі на голову, й спитаю, чи не досить цього для жінки, що не може дати чоловікові ні багатства, ні краси, ні зв'язків. Я чітко бачила вираз вашого обличчя й чула ваші обурені республіканські відповіді та зверхні аргументи про те, що вам немає потреби примножувати своє багатство чи покращувати своє становище й одружуватися з грошима чи титулом.

— Як ти добре знаєш мене, чарівнице! — перепинив мене містер Рочестер. — Що ж ти такого знайшла у серпанку, крім вишивки? Може, отруту або кинджал? І чого ти така похмура?

— Ні, ні, сер. Крім тонкої та багатої тканини, я знайшла в нім іще гордощі Фейрфакса Рочестера, а вони мене не лякають, бо я вже звикла бачити цього демона... Отож ставало дедалі темніше, і вітер дужчав. Учора він завивав не так, як сьогодні, а скиглив тонко й жалібно, аж робилося тоскно на серці. Я дуже хотіла, щоб ви були дома. Я прийшла до цієї кімнати, та від порожніх крісел і згаслого каміна повіяло на мене холодом. Невдовзі я пішла спати, та заснути не могла — мене тривожили якісь погані передчуття. В завиванні вітру я вчувала якесь моторошне голосіння чи то в будинку, чи то надворі, — де саме, важко було сказати, — проте воно раз у раз долинало й звучало ще сумніше, коли вітер на хвилинку стихав. Зрештою, я спинилася на думці, що то десь виє пес, і зраділа, коли звуків не стало. У сні мене не покидав образ темної й буряної ночі. Не покидало мене й бажання бути з вами, а на душі було якось сумно-сумно, бо я знала, що між нами щось стоїть. Спочатку я ніби кудись ішла звивистим шляхом. Навкруги — непроглядна ніч. Дощ ллє як з відра, а я ще несу дитину-немовля, крихітне кволе створіння, — воно тремтить у моїх холодних руках і жалібно плаче. Мені здавалось, що й ви йдете дорогою, тільки далеко попереду. І я натужую всі сили, щоб наздогнати вас, роблю спробу за спробою гукнути, щоб ви спинилися. Тільки ж мені ніби скувало руки й ноги, а слова завмирають на моїх вустах, тоді як ви з кожною миттю відходите далі й далі.

— І цей сон попсував тобі настрій, Джейн? І тепер він не покращав, коли я так близько від тебе? Яка ж ти нервова! Забудь примарні видіння і думай тільки про справжнє щастя! Адже ти кажеш, що любиш мене, Дженет? І я цього не забуваю, бо це таки правда. Ці слова таки мовили твої вуста. Я чув їх цілком ясно. Вони, може, й занадто урочисті, зате ж солодкі як музика: «Надія жити з вами, Едварде, — найсвітліша надія, бо я люблю вас»... Чи ж любиш ти мене, Джейн? Скажи ще раз!

— Люблю, сер... Люблю всім серцем.

— Так, — сказав він, помовчавши якусь мить, — от що дивно: ці слова гострим ножем

крають мені серце. Чому? Певно, тому, що ти сказала це дуже серйозно і сама в це забобонно віриш, а ще й через те, що ти так пильно глянула на мене, зібравши в своєму погляді всю свою віру, правдивість та відданість. Здається, на мене дивиться дух. А глянь-но лукаво, Джейн. Ти добре знаєш як. Хай грає на твоїх вустах соромливий і водночас задерикуватий усміх! Скажи, що ти мене не любиш!.. Глузуй з мене, дратуй мене! Роби що завгодно, тільки не зворушуй мене! Краще гнів, ніж скорбота.

— Я посміюся й поглузую з вас досхочу, коли скінчу свою розповідь. Тож вислухайте мене до кінця.

— Я гадав, Джейн, що ти розповіла мені все. Я гадав, що причина твоєї меланхолії в тому сні!

Я похитала головою.

— Що? Це ще не все? Ніколи не повірю, що могло статися щось серйозне. І кажу тобі наперед, що не повірю. Будь ласка, розповідай далі.

Його збуджений настрій, якась настороженість і нетерпець здивували мене, та я казала далі:

— Мені приснився інший сон, сер: ніби Торнфілд-хол — сумна руїна, притулок кажанів і сов. Нібито від усієї величної будови лишилися тільки високі зруйновані стіни, що, здавалося, от-от заваляться. Я блукаю місячної ночі серед порослих травою руїн. Натикаюсь на уламок мармуру, на шматок карниза. Завита в шаль, я все ще несу оте немовля, і його нема де покласти. І, хоч мої руки стомилися, хоч вага дитини затримує мою ходу, я її не кидаю. Аж чую — дорогою тупотить кінь. Я певна, що це ви. Вас не було багато-багато років, і ви їдете з далекої країни. Я дряпаюсь на стіну із несамовитим, диким поспіхом: я дуже хочу глянути на дорогу згори. З-під моїх ніг скочується каміння, гілля падуба, за яке я хапаюся, ламається, дитя з жахом обхопило рученятами мою шию і душить мене. Аж ось врешті я на вершечку. Я бачу вас — маленьку пляму на білому шляху, і ця пляма дедалі зменшується.

Вітер так дме, що я боюся впасти. Я сіла на найближчий виступ, зацитькала на колінах перелякане дитя. Ви зникаєте за поворотом дороги. Я нахиляюся вперед, щоб востаннє глянути на вас, стіна кришиться, я хитаюсь, дитина котиться з моїх колін, я втрачаю рівновагу, падаю й прокидаюся.

— І це все, Джейн?

— Це все приказка. А казка тільки починається. Розплющивши очі, я побачила світло і подумала, що вже день. Але я помилилася: в кімнаті горіла свічка. Я подумала, що то зайшла Софі. Свічка стояла на туалетному столику, а дверці шафи, куди я, лягаючи спати, повісила своє шлюбне убрання та серпанок, були відчинені. Там щось зашелестіло. Я спитала: «Софі, що ви робите?» Ніхто не відповів, а з-за дверцят шафи вийшла якась постать. Вона взяла свічку, підняла її догори й стала оглядати шлюбне вбрання. «Софі, Софі!» — ще раз гукнула я і не отримала відповіді. Я сіла в ліжку й схилилася наперед. Зразу мене взяв подив, далі страх спантеличив мене, а тоді кров застигла в моїх жилах.