Де я? Чи це у сні чи наяву? Невже я спала? А може, сплю й досі? Голос старої жінки змінився. її мова, жести — все раптом здалося мені знайомим, ніби моє власне обличчя в дзеркалі, ніби слова, що їх вимовили мої власні уста. Хоч я й підвелася, але не пішла геть. Приглянулася, перегорнула вогонь і знову приглянулась. Однак циганка ще нижче насунула капелюх, затулила пов'язкою обличчя і на мигах наказала мені вийти. Вогонь освітив її витягнену руку. Збуджена й наполохана своєю підозрою, я зразу звернула увагу на цю руку. Ця рука могла належати швидше особі мого віку: не зсохла долоня, гладенькі пальці, на мізинці блищав масивний перстень. Схилившися вперед, я глянула на нього й одразу впізнала перстень, який бачила вже сотні разів. Я ще раз глянула на обличчя. Тепер циганка більше не відверталася. Навпаки, вона скинула бриля й хустку, і я побачила голову.

— Тепер пізнаєте мене, Джейн? — спитав знайомий голос.

— Скиньте ще й червоний плащ, сер, тоді...

— Зав'язка затяглася у вузол — допоможіть мені...

— Розірвіть її, сер.

— Ну от і все. Годі грати комедію. Переді мною стояв містер Рочестер.

— Звідки у вас така дивна ідея, сер?

— А проте вийшло непогано? Правда?

— У дам ви мали успіх.

— А у вас ні?

— Зі мною ви забули, що ви циганка.

— Коли не циганка, то хто? Хіба що я сам?

— Ні, ще хтось інший. Одно слово, ви, мабуть, хотіли щось у мене випитати, або, навпаки, змусити мене в щось повірити. Ви верзли нісенітницю, щоб і я робила те саме. Навряд чи це гарно, сер.

— Ви пробачите мені, Джейн?

— Стривайте, нехай я все пригадаю. Коли я після тверезого роздуму знайду, що наплела не дуже багато дурниць, то спробую вам пробачити. І все-таки це негарно.

— 0! Ви були дуже коректні, дуже обачні, дуже розважні.

Я пригадала всю нашу розмову. І заспокоїлася. Справді, я чомусь із самого початку була насторожі. Я підозрювала, що це якась містифікація: циганки й ворожки не вживають таких висловів, як ця стара жінка, та й я ще помітила її неприродний голос і те, що вона ховала своє лице. Тільки я підозрювала в циганці Ґрейс Пул — цю живу загадку, цю незбагненну таємницю, і аж ніяк не думала, що це може бути сам містер Рочестер.

— Про що ви думаєте? — запитав він. — І що означає ваша сумна усмішка?

— Я просто спантеличена й вдоволена собою, сер. Дозволите йти?

— Ні, стривайте хвилину і скажіть мені, що роблять мої гості у вітальні.

— Певно, обмінюються враженнями про циганку.

— Сядьте й розкажіть, що вони там про мене кажуть.

— Я б не хотіла бути тут довше, сер: скоро вже одинадцята година. Чи знаєте ви, що після вашого від'їзду прибув ще один гість?

— Гість? Ні. Хто б це міг бути? Я нікого не жду. Він поїхав?

— Ні, він каже, що знає вас давно і що може дозволити собі перебути тут до вашого приїзду.

— Хто ж він у біса такий? Він не казав?

— Його звати Мейсон, сер. Він прибув з Вест-Індії, із Спаніштауна на Ямайці, коли я не помиляюся.

Містер Рочестер стояв коло мене, взявши за руку, наче хотів посадовити в крісло. Коли я сказала «Мейсон», він мимоволі стиснув мою руку. Усмішка застигла на його вустах. Здавалося, йому забило дух.

— Мейсон! З Вест-Індії! — промовив він, пополотнівши, і, мов заводна лялька, ще тричі повторив: «Мейсон! З Вест-Індії». І за кожним разом полотнів ще більше. Видно, мої слова його неабияк стривожили.

— Вам недобре, сер? — запитала я.

— Джейн, ви вдарили мене обухом по голові... обухом, чуєте? — Він похитнувся.

— Зіпріться на мене, сер!

— Джейн, ви вже якось підставляли мені ваше плече, тож підставте ще один раз. Ось вам моя рука. Він сів і всадовив мене коло себе. Він тримав мою руку в своїх долонях і гладив її. В його погляді я читала страх і занепокоєння.

— Мій маленький друже, — мовив він, — як би я хотів опинитися з вами одною десь на безлюдному острові, де б усі страхи, турботи й бридкі спогади покинули мене.

— Чим я можу стати вам у пригоді, сер? Я віддам своє життя, коли це потрібно.

— Обіцяю вам, Джейн, що коли шукатиму допомоги, то звернуся тільки до вас.

— Дякую, сер, кажіть мені, що робити, і я принаймні докладу всіх зусиль...

— Принесіть мені, Джейн, склянку вина з їдальні. Там зараз вечеряють. І подивіться, чи Мейсон з ними та що він робить.

Я вийшла. Застала товариство в їдальні за вечерею, як і гадав містер Рочестер. Вечеряли не за столом, а стоячи, кожен брав з низького столика, що хотів: гості стояли купками з тарілками й келихами в руках. Всі були у веселому настрої, у кімнаті лунав сміх і жвава розмова. Містер Мейсон стояв коло вогню, балакаючи з полковником та місіс Дент і, як і решта, здавався веселим. Я налила в келих вина (коли я це робила, міс Інґрем нахмурила брови: вона, мабуть, подумала, що я дозволяю собі забагато) і повернулася до бібліотеки.

Страшна блідість уже зійшла з лиця містера Рочестера, і він здавався тепер дуже спокійним і рішучим.

— П'ю за ваше здоров'я, моя розрадо! — сказав він, взявши вино. Тоді випив і віддав мені келих. — То що вони роблять, Джейн?

— Сміються та балакають, сер.

— Не супляться, не мають таємничого виразу, ніби почули щось дивне?

— Зовсім ні. Навпаки, вони дуже-дуже веселі.

— А Мейсон?

— Він також сміється.

— Що б ви робили, Джейн, якби всі ці люди прийшли сюди і оплювали мене?