— Але ж вона така хвора, Сент Джоне.

— Хвора чи здорова, вона завжди лишатиметься непоказною. її рисам бракує витонченості й гармонії краси.

Третього дня мені стало краще; четвертого я вже могла говорити й ворушитись — зводитись у ліжку, обертатися на другий бік. Десь, здається, в обідню пору Анна принесла мені каші й грінок. Я всмак попоїла: їжа була смачною, я вже не мала в роті того неприємного присмаку, що досі, поки лежала в гарячці. Коли Анна пішла, я відчула в собі більше сили й бадьорості. А невдовзі мені набридло лежати й закортіло рухатися. Захотілося встати. Але що я одягну? Мою мокру, брудну сукню, в якій я спала на землі й брьохала через болота? Мені було соромно з'явитись у ній на очі моїм благодійникам. Але я не зазнала такого приниження. На стільці коло ліжка були всі мої речі, чисті й сухі. Моя чорна шовкова сукня висіла на стіні. Вона була без плям, старанно випрасувана і стала зовсім пристойною. Навіть панчохи були випрані, а черевики почищені. В кімнаті був умивальник, мило й рушник, а також гребінець і щітка. Добряче натомившись, відпочиваючи кожні п'ять хвилин, я спромоглась одягтися. Сукня висіла на мені, як на жердині, так я схудла; але я накинула на плечі шаль і, знов маючи чистий, пристойний вигляд, — без жодної брудної плямки на одязі, без жодного сліду непорядку, якого я так не терпіла і який, на мою думку, так мене принижував, — спустилася, спираючись на поруччя, вниз кам'яними сходами, вийшла у вузенький низький коридор і незабаром добулася до кухні.

Вона була сповнена пахощами свіжого хліба й теплом яскравого вогню. Анна поралась біля печі. Упередження, як це добре відомо, важко викорінювати з серця, що його ґрунт лишився не ораний, не засіяний освітою: вони міцно повростали в ньому, як бур'яни між камінням. І Анна була таки холодна й незворушна спершу; потім вона почала трохи лагіднішати, а коли побачила мене охайну й пристойно вбрану, то навіть усміхнулася.

— Що, ви вже встали? — запитала вона. — То, виходить, вам краще? Якщо хочете, можете сісти в моє крісло коло вогню.

Анна показала на крісло-гойдалку, і я сіла. Вона поралася собі, час від часу позираючи на мене краєчком ока. Витягла хліб, тоді обернулася до мене й запитала навпростець:

— А ви раніше жебрачили, перш ніж прийшли до нас?

На якусь мить я обурилась, та, згадавши, що гнів тут ні до чого і що я справді з'явилась перед нею жебрачкою, відповіла спокійно, проте ледь тремтячим голосом:

— Ви помиляєтесь, вважаючи мене за жебрачку. Я не жебрачка, а така, як ви чи ваші панночки.

Помовчавши, вона сказала:

— Цього я не розумію: адже у вас немає ні дому, ні грошей?

— То, по-вашому, неодмінно стаєш жебрачкою, коли не маєш ні дому, ні грошей?

— Ви письменна? — знову запитала вона.

— Так.

— Хіба ви вчилися в пансіоні?

— Я була в пансіоні вісім років. Вона витріщилася на мене.

— Чом же вам тоді не заробляти собі на шматок хліба?

— Я заробляла і, думаю, що зароблятиму знову. Що ви хочете робити з цим аґрусом? — спитала я, коли вона внесла кошичок з ягодами.

— Пекти пиріг.

— Давайте я їх почищу.

— Ні. Я не дам вам нічого робити.

— Але я ж мушу щось робити. Ставте кошика сюди.

Вона погодилась і навіть подала мені рушника, щоб я його постелила на коліна.

— Це щоб ви не забруднили сукні, — сказала вона. — Я бачу по ваших руках, що ви не звикли до простої роботи. Мабуть, працювали кравчинею.

— Ні, ви помиляєтесь. Та хіба не все одно, ким я була, не клопочіться більше здогадами про мене. Скажіть краще, як зветься ця садиба.

— Хто зве її Марш Ендом, а хто й Мургаусом.

— А джентльмена, що живе тут, звуть містером Сент Джоном?

— Ні, він тут не живе, він тільки гостює в нас. Живе він у парафії в Мортоні.

— В отім сільці, що за кілька миль звідси?

— Так.

— А хто він такий?

— Священик.

Я згадала відповідь старої економки із церковного будинку, коли спитала священика.

— То це садиба його батька?

— Атож. Старий містер Ріверс жив тут, і його батько, і дід, і прадід.

— То, виходить, повне ім'я цього джентльмена — містер Сент Джон Ріверс?

— Еге ж. Сент Джон — це його ім'я, а Ріверс — прізвище.

— А імена його сестер — Діана й Мері Ріверс?

— Так.

— їхній батько помер?

— Так, три тижні тому.

— А матері теж немає?

— Пані померла багато років тому.

— А ви давно живете в цьому домі?

— Я вже тут живу тридцять років. Я їх вигляділа всіх трьох.

— Це свідчить про те, що ви чесна й вірна служниця, тут нічого не скажеш, хоч ви оце й нечемно назвали мене жебрачкою.

Вона знов здивовано втупилася в мене.

— А я бачу й сама, — мовила вона, — що помилилася, вважаючи вас за жебрачку, але ж тут вештається стільки непевного люду, тож ви мене повинні зрозуміти.

— І хоч ви, — провадила я далі досить-таки суворо, — не пустили мене до господи такої ночі, коли й собаки надвір не виженеш.

— Так, це було не по-людському, але що я мала робити? Я думала більше про діточок, аніж про себе саму. Бідолашні! Адже про них, крім мене, нікому піклуватися. Тож, хоч-не-хоч, будеш сердитою.