Діставшися знову до Віткроса, я пішла дорогою, спиною до сонця, яке вже підбилося височенько й добряче припікало. Нічим іншим я не могла керуватися, вибираючи напрям. Я йшла дуже довго, і саме коли подумала, що вже досить і можна з чистим сумлінням перепочити від утоми, яка змагала мене, можна припинити ці вимушені зусилля і, присівши на камінь край дороги, спокійно віддатися байдужності, що огортала серце й усе тіло, я почула дзвін — церковний дзвін.

Я пішла на той дзвін і незабаром між романтичними пагорбами, що їхню незвичайну красу я перестала помічати десь із годину тому, побачила село й церквицю. Вся долина праворуч від мене була вкрита пасовиськами, засіяними полями та лісом; іскристий струмок звивався на розмаїтому тлі зелених трав, споловілого жита, темного лісу та ясних сонячних лук. Зачувши стукіт коліс, я знов подивилась на дорогу перед себе й побачила важко навантажений віз, що поволеньки виїжджав на пагорбок, позаду пастух гнав двох корів. Людське життя та людська праця були зовсім близько. Я повинна боротися далі: відстоювати своє життя й працювати, як і інші.

Десь близько другої години по обіді я увійшла в село. В кінці його єдиної вулиці стояла крамничка, а у вікні був виставлений хліб. Як мені хотілося хліба! Попоївши, я б трохи набралася сили, без якої мені важко йти далі. Щойно я опинилась серед таких істот, як сама, мені знову захотілося мати силу й енергію. Я почувала, як принизливо було б зомліти з голоду на дорозі посеред села. А чи немає в мене чогось, за що б я могла виміняти одну з тих хлібин? Я подумала. В мене була шовкова хустина на шиї, були рукавички. Я не уявляла собі, як чинять люди, опинившись у великій скруті. Чи хто візьме щось із цих речей? Мабуть, що ні, але спробувати треба.

І я зайшла до крамниці. Всередині була жінка. Забачивши пристойно одягнену особу, на її думку, багату пані, вона шанобливо поспішила мені назустріч. Чим вона може мені прислужитись? Мене взяв сором: язик не повертався вимовити прохання, з яким я хотіла до неї звернутись. Я не наважилася запропонувати ношені рукавички чи то пом'яту хустинку, та ще й розуміла, що питати безглуздо. Я тільки попросила дозволу сісти на хвилинку, бо стомилася. Обманута в своїх сподіваннях, жінка холодно погодилась на моє прохання. Вона показала мені на стілець, і я сіла. Мені підступали до очей сльози, та свідома того, які вони були б недоречні, я їх погамувала. Невдовзі я спитала її, чи немає в їхньому селі швачки або кравчині.

— Є дві або й три. Якраз стільки, скільки набирається такої роботи.

Я подумала, що дійшла до краю, опинилася віч-на-віч з нуждою. Я була в безпорадному становищі: без друзів, без грошей. Треба щось робити. Тільки що? Треба кудись звернутися. Куди саме?

Я її спитала, чи не чула вона, може, кому у сусідстві потрібна служниця? Ні, вона такого не чула.

— Що люди роблять у цих місцях? З чого вони живуть?

— Дехто наймається на ферми, багато хто працює на голковій фабриці містера Олівера або в ливарні.

— А містер Олівер наймає жінок?

— Ні, у нього працюють самі тільки чоловіки.

— А що роблять жінки?

— Не знаю, — відказала вона. — Одна — те, друга — інше. Бідний люд заробляє свій хліб, як хто може.

Видно, вона стомилася від моїх розпитів: та й справді, яке я маю право набридати їй?

Зайшло два-три сусіди. Очевидно, їм був потрібен стілець. Тож я попрощалася з крамаркою. Я пішла вулицею, роздивляючись на будинки обабіч, однак не могла придумати ні приводу, ні вимовки, щоб зайти в один із них. Десь годину чи й довше тинялася я довкола села, то віддаляючись від нього, то повертаючись назад. Украй виснажена, тяжко страждаючи від голоду, я завернула у вуличку й сіла під живоплотом. Але за кілька хвилин я знов була на ногах і знов шукала — допомоги або хоч поради. В кінці вулички стояв гарненький будиночок; перед будиночком зеленів садок, чистенький і повний квітів. Я зупинилась. Чи мала я право підійти до білих дверей і торкнутися блискучого молотка? Чи могла сподіватися, що мешканці цієї оселі мені допоможуть? Проте я підійшла до дверей і постукала. Мені відчинила охайно вбрана жінка з лагідним лицем. Голосом, який може бути тільки в знеможеної, охопленої відчаєм людини, голосом жалібним, тихим і тремтячим я спитала, чи їм, бува, не потрібна служниця.

— Ні, — відказала вона, — ми служниць не тримаємо.

— А ви не скажете мені, де б я могла знайти яку-небудь роботу? — провадила я далі.

— Я не тутешня, і в мене немає знайомих у цих місцях. Я шукаю роботи, байдуже якої.

Але вона не була зобов'язана ні думати про мене, ані шукати мені роботу, до того ж мій вигляд і прохання, мабуть, видалися їй досить підозрілими. Вона похитала головою: їй, мовляв, дуже прикро, але вона не може мені нічим зарадити. На цьому білі двері зачинились, тихо і ввічливо, залишивши мене на вулиці. Якби вона потримала їх розчиненими довше, я б, мабуть, попросила в неї шматочок хліба, настільки я занепала духом.

Я не мала сили повернутися до непривітного сільця, де ще менше сподівалася допомоги. Я радніше звернула б до лісу, який виднівся неподалік і своєю густою тінню, здавалось, запрошував до себе, пропонуючи притулок, та я була така виснажена, така квола, мене так мучив голод, що інстинкт і далі спонукав мене блукати довкола людських осель, де була бодай якась надія роздобути їжі. Самота не буде самотою, а відпочинок — відпочинком, поки цей шуліка-голод шматує мої нутрощі.

Я трималася будинків; відходила від них, верталася назад і знов брела геть, і щоразу мене відштовхувала думка, що я не можу вимагати, не маю ніякого права сподіватися співчуття у своїй самотності. Тим часом день хилився до вечора, а я все тинялася, як заблудлий голодний пес. Переходячи поле, я побачила дзвіницю і поспішила до неї. Біля цвинтаря, у садку, стояв маленький, але гарний будиночок, де, напевне, мешкав священик. Я пригадала собі, що чужинці, опинившись там, де не мають друзів, коли хочуть знайти роботу, іноді звертаються до священика по рекомендацію й допомогу. Саме священиків обов'язок допомагати, принаймні порадою, тому, хто потребує допомоги. Тож і я ніби мала право на пораду. Наважившись і зібравши останні крихти сили, я рушила вперед, наблизилась до будинку й постукала в кухонні двері. Відчинила стара жінка. Я спитала, чи це будинок священика.

— Так, — відповіла вона.

— А священик дома?

— Немає.

— А він скоро повернеться?

— Ні.

— Він пішов кудись далеко?

— Та ні, милі за три. У нього нагло помер батько, і його викликали на похорон. Він у Марш-Енді і, очевидно, пробуде там зо два тижні.

— А священикова дружина вдома?

Вона відповіла, що, крім неї, нікого немає, а сама вона — економка. В неї, читачу, я не наважилася попросити допомоги, без якої вже падала з ніг, — я ще не могла жебрати, тож знову почвалала геть.