Міс Мінчін різко відчинила двері. Вона й сама зблідла, але від люті. Господиня пансіонату стояла, переводячи погляд зі зляканих облич на бенкетний стіл, і з бенкетного столу на останній спалах догораючого паперу в коминку.

— Щось таке я й очікувала побачити, — гаркнула вона. — Та навіть не думала, що нахабство перевищило всі межі. Лавінія казала правду.

Так дівчатка довідалися, що саме Лавінія якось рознюхала їхній секрет і видала його. Міс Мінчін рвучко підійшла до Беккі й удруге за вечір дала їй ляпаса.

— Нахабне дівчисько! — крикнула вона. — Щоб завтра зранку ноги твоєї не було в цьому домі!

Сара й далі стояла нерухомо, тільки очі ще більше розширювались, а обличчя полотніло. Ерменґарда розплакалась.

— Не виганяйте її, — схлипувала вона. — Моя тітонька прислала мені пакунок із їжею. Ми просто… просто влаштували бенкет…

— Я бачу, — ядуче процідила міс Мінчін. — А верховодить бенкетом принцеса Сара, — вона розлючено повернулась до Сари. — Знаю, це ваших рук справа, — крикнула вона. — Ерменґарда сама б до такого ніколи не додумалась. Думаю, це ви вигадали прикрасити стіл різним… сміттям!

Міс Мінчін повернулась до Беккі й наказала їй:

— Геть звідси!

Беккі вилетіла прожогом, закриваючи обличчя фартушком, а плечі її здригалися.

Тоді господиня пансіонату знову повернулась до Сари.

— Вами я займуся завтра. Ви завтра не отримаєте нічого на сніданок, обід і вечерю!

— Але я й сьогодні не обідала та не вечеряла, міс Мінчін, — кволо спробувала заперечити Сара.

— Що ж, так навіть краще. Цей урок вам запам’ятається. Не стійте тут. Складіть їжу назад до пакунка.

Міс Мінчін сама заходилася забирати зі столу наїдки й раптом помітила нові книги Ерменґарди.

— А ви, — сказала вона Ерменґарді, — принесли свої чудові нові книжки на це брудне горище. Візьміть їх і йдіть спати. Завтра вам буде заборонено підніматись із ліжка, і я напишу вашому батькові. Що б він сказав, якби дізнався, де ви провели сьогоднішній вечір?

Щось у Сариному потайному, непорушному погляді збентежило міс Мінчін, і вона миттю спрямувала свою лють на дівчинку.

— Про що це ви думаєте? — вимогливо крикнула вона. — Чого ви так на мене дивитесь?

— Я задумалась, — відповіла Сара, точнісінько так, як у пам’ятний день, у класній кімнаті.

— І про що ви задумались?

Сцена справді нагадувала ту, що відбулася колись у класі. У Сариній поведінці не відчувалось навіть натяку на зухвальство. Дівчинка була сумна й тиха.

— Задумалась про те, — стиха мовила вона, — що сказав би мій татко, якби побачив, де я проводжу сьогоднішній вечір.

Міс Мінчін розлютилася ще більше. Вона не стримувала себе — підбігла до дівчинки й з усіх сил струснула її.

— Нестерпна, зухвала дитина! — закричала вона. — Як ти смієш! Як ти смієш!

Тоді господиня пансіонату згребла книги, безладно скинула наїдки, приготовані для бенкету, назад до пакунка, схопила за руку Ерменґарду й штовхнула її до дверей.

— А тепер думайте, скільки заманеться, — сказала вона. — Негайно до ліжка!

Міс Мінчін зачинила двері за собою і бідолашною Ерменґардою, покинувши Сару на самоті.

Мрія розвіялась. Погасла остання іскра в папері, що горів у коминку, й залишився тільки попіл. Стіл стояв порожній. Золоті тарілки, багато вишиті серветки й гірлянди квітів знову перетворились на носовички, шматки смугастого паперу і жмуток штучних квітів — усе це безладно валялось на підлозі. Із галереї для музик більше не лунали звуки віол та фаготів — менестрелі зникли. Емілі сиділа, притулившись до стіни, — вона дивилась просто перед собою. Сара помітила ляльку, підійшла і взяла її тремтячими руками.

— Від бенкету нічого не лишилось, Емілі, — мовила дівчинка. — Більше немає принцес. Ми тепер знову в’язні Бастилії.

Сара сіла й затулила обличчя руками.

Якби ж вона не зробила цього, а натомість поглянула у віконце, можливо, закінчення цього розділу було б зовсім іншим. Адже якби дівчинка визирнула у віконце, вона б точно злякалась від побаченого, — там було те саме обличчя, притиснуте до скла, що зазирало раніше, коли Сара розмовляла з Ерменґардою.

Та вона не підводила голови, а сиділа так якийсь час. Сара завжди так сиділа, коли намагалась наодинці щось перебороти. Згодом підвелась і пішла до ліжка.

— Я більше нічого не можу уявити. Не варто більше пробувати, — сказала вона. — Треба поспати. Може, сни навіють мені щось хороше.

Дівчинка раптово відчула себе такою стомленою — може, від голоду, — що знеможено присіла на краєчок ліжка.

— Уявімо, що в коминку горить яскравий вогонь, і язички полум’я весело танцюють за решіткою, — пробурмотіла вона. — Уявімо, що тут стоїть зручне крісло — перед маленьким столиком, на якому парує вечеря — гаряча вечеря. І уявімо, — Сара натягнула на себе тоненьку ковдерку, — уявімо, що це чудесне, м’яке ліжко, з шерстяними ковдрами й пухкими подушками. Уявімо… Уявімо… — втома зморила дівчинку, її очі заплющились, і вона заснула.