— Анітрохи, сер. Це ж космічний шатл, а не сімейний флаєр.

— До речі, — зауважив Шанкар, який прокинувся ще півгодини тому і вже встиг поговорити з кимсь по внутрішній мережі Катакомб. — Зараз наші люди вивчають нове розташування орбітальних станцій. Перед відправленням ви отримаєте схему їхніх орбіт.

Нарешті помпи відкачали всю воду, внутрішній люк шлюзової камери відкрився, і ми всією юрбою ввійшли досередини. На нас повіяло холодним вологим повітрям, густо насиченим сумішшю запахів йоду, солі та гнилих водоростей. Спалахнув прожектор і вихопив з пітьми літальний апарат завбільшки з легкий пасажирський літак, весь вугільно-чорний, без маркування, з невеликими дельтоподібними крилами.

Ступаючи по калюжах морської води, я обійшов довкола шатла, потім наблизився до нього впритул і торкнувся долонею шорсткої бортової обшивки. Поза сумнівом, це був справжній космічний шатл міжпланетного класу, дуже схожий на комп’ютерні моделі, з якими я вправлявся у віртуальних реальностях. Виходячи з ґабаритів, він був розрахований на десяток пасажирів, а в пілотській кабіні могло поміститися двоє людей. Основний двигун — ґравітаційний: таким легким шатлам він дозволяв розвивати пристойну швидкість поблизу масивних небесних тіл. Допоміжні реактивні двигуни працювали на дейтерії: їх використовували для тонкого маневрування, а в разі потреби вони могли за лічені хвилини розігнати шатл до третьої космічної швидкості.

За допомогою свого пульта Рашель відкрила люк шатла й випустила трап. Коли ми піднялися на борт і опинились у тамбурі, імператор сказав:

— Нехай капітан Матусевич розбереться з системами керування. Рашель допоможе йому, а ми, щоб не заважати їм, посидимо в салоні.

Пройшовши до кабіни, я влаштувався в зручному кріслі першого пілота й уважно оглянув контрольну панель. Ніяких проблем з керуванням не передбачалося, за винятком хіба що однієї — мовного бар’єра.

— Рашель, — запитав я, — твій комп’ютер розуміє анґлійську?

— Це можна влаштувати.

Вона сіла в сусіднє крісло і проказала кілька слів, серед яких я почув щось схоже на „анґле“. Французький текст на всіх приладах та дисплеях змінився на звичний для мене анґлійський.

Передовсім я наказав деактивувати інтерфейс голосових команд і всі подальші повідомлення виводити на месаж-рядок тактичного дисплея.

— Мій тато теж не любив, коли комп’ютери розмовляють, — зауважила Рашель, і в її голосі виразно вчулися сумні нотки. — Так само, як і решта пілотів. Це відволікає увагу? Чи дратує?

— Просто виникає небажана ілюзія людської присутності. Коли комп’ютер розмовляє з тобою, мимоволі складається враження, що він член команди. Іноді віддаєш йому накази не за встановленою формою, а він їх не розуміє. Хоч там як, а комп’ютер лише тупа біоелектронна машина, яка немає ні розуму, ні уяви, ні свободи волі. Він незамінний помічник і чудовий виконавець, але не більше… Втім, годі балачок, — сказав я, зосереджуючи увагу на контрольній панелі. — До справи.

Наше прощання з імператором відбулося по-діловому, без особливих сентиментів. Лише прощаючись з Рашеллю, він дозволив собі трохи розчулитися, назвав її „моя люба дівчинка“ і поцілував у чоло.

Ми задраїли люк і розійшлися по своїх місцях: я з Рашеллю пішов у кабіну, а інші розташувалися в пасажирському салоні. Ахмад був трохи засмучений: він явно розраховував, що допомагатиме мені в польоті. Проте я взяв за напарницю Рашель, яка вже літала на цьому шатлі і, крім того, мала повний та необмежений доступ до його бортового комп’ютера.

Востаннє махнувши нам рукою, імператор зачинив внутрішній шлюз. Камера почала швидко наповнюватися водою, і вже за п’ять хвилин зовнішній люк поволі розчахнувся.

Я дозволив автопілотові вивести шатл в океанські простори й підняти його до самої поверхні. Як і обіцяв імператор, там не на жарт розгулявся шторм. У небі низько висіли важкі свинцеві хмари, раз по раз спалахували сліпучі розложисті блискавиці. Шатл сильно кидало в різні боки, але ми нічого не відчували: ґравікомпенсатори працювали ідеально, миттєво реаґуючи на найменше відхилення вектора сили тяжіння від вертикалі. Створювалося враження, що ми стоїмо на місці, а от океан заносить то в вправо, то вліво, то вгору, то вниз.

Я трохи зменшив реакцію компенсаторів, і нас стало похитувати.

— Навіщо ви це зробили? — запитала Рашель.

— Щоб відчути реальність, — пояснив я. — При ручному керуванні це необхідно. Але не хвилюйся: надто різких ривків і значних перевантажень комп’ютер не допустить.

Я висунув з-під панелі штурвал і активував ручне керування. За таких погодних умов не можна було цілком покладатися на ґравітаційний двигун, тому я запустив термоядерні турбіни на мінімальну потужність. Тепер шатл втратив свою невидимість, але під щільним шаром грозових хмар жоден детектор не відрізнить плазмовий спалах від електричних розрядів.