Шрифт:
— Який серен [44] ! — промовив хтось збоку.
Ігор зітхнув і почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустішав. Військо пірнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Коні почали ковзатися, падати, іржати, стяги враз змішалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри і ліпші мужі почали перегукуватися, щоб зберегти стрій і порядок у війську. Під копитами лунко затріщала крига — хтось збився з дороги і потрапив у прогній.
Князь розпорядився попереду стягів і обозів нести запалені смолоскипи. Але це мало допомогло. Уже третій-четвертий ряд смолоскипів не бачив.
44
Серен — ожеледиця.
З великим трудом, поволі, військо перейшло Десну і широку деснянську заплаву, сподіваючись, що далі, на березі, мряка розсіється, порідшає. Та скільки не йшли, вона не розсіювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тільки молоді вої, а й літні, досвідчені гридні, що за своє життя сходили мало не всю Русь, зараз не знали, як їхати і куди.
Ігор зупинив військо, зібрав бояр. Всі були стурбовані.
— Що будемо робити? Серен покрив усю землю — йти далі ніяк… Коні поріжуть ноги…
— Княже, ми не тільки не дійдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули і розгубимо людей, — сказав боярин Черниш, що вів чоловий полк. — Моя думка така: повертати додому!
— Повертати додому! Додому! — підхопили бояри.
— А ти як думаєш, Рагуїле? — спитав Ігор.
— Йти справді ніяк, — розвів руками тисяцький. — І ніхто не знає, коли і де скінчиться цей небачений серен, княже.
— Тобто повертати додому?
— Так.
— Тоді повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, — сказав Ігор, полегшено зітхнувши.
4
Святослав і Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шість тисяч чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пізно ввечері.
Ігоря в Лубні не було.
— Чортів син! — вилаявся Святослав. — Примушує ждати себе!
Славута заперечив:
— Далеко, дорога важка — от і не встиг. Мабуть, заночував у Кснятині.
Та й наступного дня Ігор не з'явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою сказав:
— Ждати не будемо! Завтра на світанку — в путь! До Хоролу! Щоб не проґавити Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай наздоганяє нас!
В п'ятницю, першого березня, як тільки засвітлів край неба, руські полки перейшли по льоду Сулу і рушили прямо на схід. З півдня подихав теплий вітерець — сніг на очах темнів, брався водою. З низьких хмар накрапав дрібний дощик. Їхати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі, не пропустити через Сулу!
Як і на Орелі, Володимир Глібович напросився в навороп [45] . Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожів він уподобав молодого переяславського гридня Івашка і їхав разом з ним далеко попереду.
Це був не перший бойовий Івашків похід, та він не міг приховати страху. Зирив на всі боки: чи не видно половців?
Кузьмище підсміювався:
— Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, ніби вона у тебе вітряк! І як тебе жона відпустила?
45
В навороп — в авангард.
Івашко раптом перебив Кузьмища:
— Половці!
Кузьмище поперхнувся і теж злякано завертів головою.
— Де?
— Ген у долині! Ціла валка! — Івашко не зміг стримати усміху.
Кузьмище глянув у той бік, куди показував Івашко. Там справді їхало десятків два підвід і кілька верхівців.
— Та ні, це не половці, — зітхнув полегшено старий гридень. — Це, здається, купецька валка… Авжеж, вона!
Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впізнав купця Самуїла, розкинув руки для обіймів.
— Братику! От щаслива зустріч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не пограбували погані? Кончака не зустрічав з ордою?
Змарнілий, стомлений нелегкою дорогою СамуЇл серйозно відповів:
— Зустрічав.
З Кузьмищевого лиця враз злетіла усмішка.
— Де? Коли?
— Зовсім недалеко — на Хоролі, біля Ведмежої долини. Ми сю ніч почували поблизу його стійбища…
— Стій! Не розповідай далі! — наказав Кузьмище. — їдьмо до князя Володимира Глібовича — хай він послухає!