– Та куди там! – розвів руками Джонік. – Для мене відпочинок – це дві години сну між вечерею і тим моментом, коли у молодшої почнуть різатись зубки.

– Жесть…

Офіціантка принесла замовлення, поставила перед хлопцями дерев’яні тарілки з піцами.

– А ти кудись збираєшся?

– Ага, – кивнув Левко, витягуючи з розкатаного хрумкотливого коржа паруючий трикутник. – Ми з друзяками закінчуємо навчання і хочемо відзначити кінець студентського життя Великою Поїздкою. Я того й приїхав – щоб вициганити у батьків трохи грошей, бо без стабілізаційного вливання, боюся, самої стипендії на хорошу авантюру не вистачить.

– Уф! Я тобі по-доброму заздрю. – В очах Джоніка знову проступили дивні плямки, які наштовхнули Левка на думку про те, що Генина заздрість не така вже й біла. Можливо, і не чорна, але до сяючої білизни їй теж далеко. – Куди збираєтесь?

– Іще тільки вирішуємо. Я хотів би в Мексику, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.

– А компанія велика?

– Ні, тільки троє: я, мій одногрупник Сьома (він росіянин, але живе у Франції) і ще Ян, аспірант з мого департаменту. Більше не треба, бо буде балаган.

Джонік хотів щось відповісти, але його перебив дзвінок мобільного телефону. Гена глипнув на екран і вмить посерйознішав.

– Дружина, – прошепотів, зиркнувши на нахмурений лоб товариша. А тоді приклав мобілку до вуха: – Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не переживай.

Левко перестав жувати. Джонік припинив розмову.

– Чувак… – винувато потупився Гена.

– Що сталося?

– У Юлі піднялася температура. Я думав, це через те, що ріжуться передні зубки, але зараз уже тридцять дев’ять, і дружина нічого зробити не може. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, мушу бігти.

Лео витиснув посмішку і спробував зобразити на лиці розуміння.

– Все о’кей, командире. Я розумію. Якось іншим разом. – У голові промайнула дуже неприємна думка: він аніскільки не жалкує через те, що Джонік йде.

– Дякую, Лео! Удачі тобі! – Гена підвівся, надягнув курку, зробив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. – Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! – Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

– Не парся. – Левко взяв банкноту і підсунув назад до Джоніка. – Я заплачу.

Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, витягнув руку і забрав гроші. А що було робити: діти – це ж як дві маленькі чорні діри…

Левко з’їв обидві піци, допив пиво і неквапно почимчикував додому.

Левко запустив Skype. Дочекався, коли програма завантажиться, і двічі клацнув мишею по піктограмі користувача Simeon.

Насправді таким вигадливим іменем підписався Семен Твардовський – по-простому Сьома, – одногрупник Левка, єдиний, крім нього, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився і зростав у Омську. Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять, його батько (на той час доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу в Омському державному університеті ім. Ф. М. Достоєвського) отримав запрошення і виїхав на роботу до Факультету наук у Universitе Paris-Sud. [24] За два місяці сім’я Твардовських перебралася до Франції. До моменту вступу в КТН Сьома мав французький паспорт (тобто був повноправним громадянином ЄС), у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.

Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання і приглушене шипіння: Skype налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому виплило опецькувате обличчя Семена: правильний овал з трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу і світле, типово російське волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець посміхався.

– Сьомо, здоров! – гукнув Левко.

На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.

– О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди – Лєв Толстой у прямому ефірі!

– Хе-е!

– Як ти там?

– Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти. – Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.

– От паразит, – витягнув губи Сьома. – Ми тут в умовах крайньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він кидається фразами «не можу більше їсти»! – Незважаючи на те що і Лео, і Семен отримували стипендію тисячу двісті євро на місяць (якої вистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчуванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоб заощадити грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Європою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінляндії, Італії, Франції, Данії й Німеччині. – Я читав, що на заході України військові склади горять. Твоя робота?