З вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.

– Каліки, – презирливо просичав Джонік. – Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборонялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.

– Фу-у-у… – всі хором.

До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».

– Герич! Маладєц! – ляснув по коліну Макаренко.

– Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, – вдавано безпристрасно прокоментував Левко.

– Ага, – кивнув Джонік і додав: – Пора, чуваки. Встаємо, шикуємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.

– Перші три – чергою по своїй цілі, – на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шість патронів). – Решта три – одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

– Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, – надійшло з-за спини.

Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд наліво, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Американець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Механізм заклинило.

– Товаришу лейтенант… – Гена поклав автомат біля себе й обернувся до офіцера, впираючись рукою і трохи піднявши тулуб над рядном.

– Лежати!!! Б…дь, мудак, якого хера ти встаєш?! – Лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. – Я сказав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в сонячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, що не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

– Т-товаришу лейтенант… хе… дозвольте звернутися.

– Б…дь, дозволяю!

– У мене, здається, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився і підняв автомат. Посмикав затвор – той справді не працював. Потому вийняв ріжок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувались до стрільби без проблем.

– Вогонь, салабони!

Левко переставив перемикач режиму в положення АВ [10] і затримав дихання. Притулив щоку до прикладу АК-74, навів мушку на ціль. Далеко в полі стримів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю і гладко смикнув спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу зліва. Джонік перестарався і смикнув курок занадто сильно, випустивши більше половини боєзапасу – чотири чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Його мішень хилилася додолу. Крайня ліва стояла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався шепотом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах! І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід, Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! – подумки залютував Левко. – Програємо ж на хрін!»

– Fuck! Лео, допоможи, – благально зашепотів Джонік. – Я облажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. Тоді він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

– Я беру, – сказав голосно. – Ліву я беру!

Після першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз – на ОД. [11] Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і…

…Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені стояла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а… живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здригнувся, розплющив очі і… замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям…