Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:

– Я не розумію, Атаучі…

– Туди не можна, – різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

– Чому?

– Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад.

Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.

– Він відмовляється везти нас далі.

– Чому? – скинув брови українець.

– Не говорить. Каже, туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

– То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.

Хлопці попідстрибували.

– Ей!

– Агов!

– Ти що робиш?

– Стій. – Росіянин схопив індіанця з руку. – Почекай. – Мотор заглух. – Що ти хочеш?

– Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене – у протоки ніхто не плаває! Ніколи.

– Ми докладемо зверху двісті песо, – запропонував Семен.

Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.

Атаучі завагався і невдовзі промовив:

– Ні.

Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:

– Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.

Цього разу – довша пауза, але в кінці та ж відповідь:

– Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

– Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

– Понад ті, що ми вже заплатили? – розкрив рота Ян.

– Так.

– Ти здурів! – обурився Левко.

– Інакше він не погодиться.

– Скажи йому, що ми не мільйонери. – Українець безпардонно тицьнув пальцем на Атаучі. – Скажи цьому здирнику, цьому чорнопикому сучому сину, що…

– Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голови Папуги.

– Зрештою, це не так і багато – вісімдесят песо з чоловіка, – порахував Ян.

– Нічого собі небагато, – фиркнув українець, – майже тридцять баксів!

Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя погодились.

– Вісімсот песо, – коротко промовив Семен. Двісті шістдесят доларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів і людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців.

Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії.

Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.

– Ви сумнівались?! – Левко гасав по пляжу мов очманілий. – Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну скажіть чесно: ви ж не вірили?

Друзі стояли посередині неширокої смуги піску, оточеної заростями кущів, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою і зиркає на схід. Перший з орієнтирів, вказаних Ґуннаром, виявився на місці. І це добряче обнадіювало. Їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт листя й ліан. З гілок довколишніх дерев глипали і сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами шмигали ящірки. З хащів долинали підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди і річкові каймани. Десь там у каламутних струмках плавали електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток…

– Не верещи так, – пригамовував українця Ґрем, хоча видно було, що американець також радіє, – ще невідомо, що нас чекає далі.

– Але це означає, що Іверс був тут!

Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Знімки не виходили, бо доводилося знімати проти сонця, що світило з північного заходу.

– Знаєте, що дивно? – сказав Семен, проводжаючи поглядом «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, мчав геть. Атаучі, втиснувши голову, схилився над кермом. Індіанець не озирався і витискав із мотора все, наче за ним гналися демони.

– Ну? – покосився на росіянина Ян Фідлер.

– Він не спитав, як ми повертатимемось. – Хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. – Якби він думав, що ми вернемось із джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, або принаймні сказав, що не збирається вдруге підніматись за течією і забирати нас…

– І ми тоді відповіли б, що у нас є надувні матраци, – в тихій задумі вимовив Левко. «Бісів Сьома… зіпсував кайф від такого моменту…»

– Надувні плоти, – поправив Сьома, досі дивлячись туди, де зник човен. – Та не суть. Він не спитав.