Мачігуенга зустрічали їх непривітно (на відміну від більшості інших міст у Перу, де білий турист є основним джерелом доходів місцевого населення і, відповідно, радо вітається, економіка глухого містечка Пуерто-Мальдонадо мало залежить від приїжджих, рідко коли хтось шукає човен і провідника, щоб піднятися так високо по Такуатіману, що відчутно позначається на сервісі), вислуховуючи пояснення росіянина з відвертою нехіттю. Правда, апатію наче вітром здувало, щойно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Ґуннарової карти. Очі індіанців дико розширювалися, секунду вони витріщались на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розвертались і йшли геть. Один з човнярів, який не вшився після першого погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, що їх п’ятеро і вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, як і його колеги: подивився на хлопців, як на божевільних, і дезертирував від гріха подалі, бурмочучи щось на мішанині іспанської, кечуа і nomatsigenga, одному з діалектів мови мачігуенга.

– Я зрозумів, – сказав Сьома, провівши індіанця очима, – це через Паїтіті. Їх криє від однієї назви.

– Думаєш?

– Упевнений. Сховай копію карти і дістань одну з роздруківок з Google Maps.

Левко послухався, і наступна розмова вийшла змістовнішою.

– Добрий день, сеньйоре! – привітався Семен іспанською.

Невисокий босоногий мачігуенга з круглим лицем і без двох передніх зубів відповів ледь помітним кивком.

– Ми шукаємо човен, щоб піднятись угору по Такуатіману.

Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуляючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу:

– Куди?

Левко розкрив роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-білому принтері, тому навіть для людей, що звикли користуватися Google Maps, там було важко щось розібрати. Ліси Мадре-де-Діос виглядали великою чорною плямою.

– Сюди, – ткнув пальцем Сьома.

– Що це?

– Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

– А вам далеко? – з підозрою спитав він.

– У нас є координати.

Насправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути в праву притоку, але Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Мальдонадо навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію, і не прогадав: чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, хмурячись, відвів очі.

– Як далеко? – повторив він запитання.

– Триста кілометрів.

– По Такуатіману?

– І одній з приток.

– Це далеко. Це за Проґресо. Туди ніхто не плаває.

– Чому? – здивувався Сьома.

– Бо небезпечно.

– Ми гарно заплатимо.

– Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, але, враховуючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, на яку вони розраховували:

– Чотириста нуебо-солів, – немислима сума як для Східного Перу.

Чоловік замислився, але згодом заперечно замотав головою.

– Лише один день, – переконував росіянин, – просто відвезете нас, і все.

– Тільки відвезти?

– Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому страшенно хочеться заробити чотири сотні.

– Це далеко… – задумливо повторив він і несподівано сказав фразу, що сконфузила Семена: – Не хочеться повертатись у темряві…

– Чотириста нуебо-солів, аміґо, – напирав хлопець.

– Добре, – погодився мачігуенга, – приходьте завтра о шостій. – Він простягнув хлопцям руку: – Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», – миттю нарік його Левко.

– Лео.

– Симеон.

– Ходімо, покажу човен.

– Це вона. – Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. – Координати збігаються.

– Атаучі, – окликнув човняра Семен, – туди! – І показав пальцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним виразом. На обличчі проступала суміш переляку й образи.

– Я туди не поїду, – прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

– Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

– Далі не поїду, – мотав головою індіанець.

– Що він каже? – Сатомі обернулась.

Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння тонких стовбурів і листя, – це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою втулили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20–25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався дістатись місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла Тора не було.