Шрифт:
– Як знаєш, – позіхнув Левко. – Я валю спати. Добраніч, старий!
– Добраніч, Лео, – неуважно (так і не обернувшись) буркнув Сьома.
Українець відключився через секунду після того, як розпластався на ліжку. В сусідній кімнаті ще довго горіло світло…
Години збігали, а ліжко Семена лишалось неторкнутим. Хлопець поринув у Мережу, з прискіпливістю професійного нишпорки визбируючи крупинки правдивої інформації про Паїтіті. Він почав із Вікіпедії, але тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання і знайти прізвища тих, хто досліджував і писав про древню твердиню (як майбутній науковець Сьома зневажав Вікіпедію, але в той же час не гребував користатися нею як відправною точкою для розшуків більш достовірної інформації). Таким чином він натрапив на «Паїтіті, Ель Дорадо й Амазонки» – книгу історика Роберто Левілльєра, записки дослідника Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х, нотатки священика з Лареса [51] – отця Хуана Карлоса Полентіні, недавні дослідження росіянки Вєри Тюлєнєвої, і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свідчення конкістадорів (зокрема священика Дієго Феліпе де Алькайя). Знання іспанської пришвидшувало пошуки.
51
Ларес – муніципалітет Пуерто-Ріко, острівної території у складі США. Заснований 26 квітня 1827 року.
О шостій ранку, коли Левко почав крутитись, помалу виповзаючи з трясовини сну, Сьома сидів перед комп’ютером, за ніч не склепивши очей. На екрані висіло вікно браузера Google Chrome з півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспанських документів з розповідями конкістадорів, google-мапи джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих областей Болівії та Бразилії, опис звичаїв мачігуенга, дані про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Ларса Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки загубленого міста, не повернулися…
IX
17 березня 2012 року, 07:59 (UTC+1)
Вілла Бенгта
Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:
– Лео, прийом!
– Кажи бігом, бо я вже йду. – У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: якщо пропустить pendeltag, [52] який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.
52
Pendeltag (читається «пендель тоґ») – міська електричка у Стокгольмі, що сполучає центр міста з передмістями й аеропортом Арланда.
– Збирай на завтра пацанів! – гукнув згори Семен.
– О’кей. А для чого?
– Поговоримо про Паїтіті.
Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробігли мурашки.
– Що ти сказав?
– Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою.
Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.
– Ти хочеш… – Він не договорив.
– Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.
X
18 березня 2012 року, 15:18 (UTC+1)
Вілла Бенгта
– Лео! Ле-е-о! – гукав Ґрем, грюкаючи у двері. – Семе! Се-е-м! – Тиша. – Де ви, чорт забирай?
За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW» [53] і сирними кульками «Estrella». [54] Горішків не брали, бо Семен з дитинства страждав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припинив дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.
53
«Old London Wasa» – шведська компанія, що виробляє легкі закуски. З 2005 року належить норвезькому концерну «Orkla».
54
«Estrella» – шведська компанія, що спеціалізується на виробництві закусок (чипси, арахіс, сирні палички та кільця тощо).
Грюк! Грюк! Грюк!
– Позасинали чи що?!
Погода справді була «сонною»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.
Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми:
– Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.
Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.
– Чого так довго? Де Лео? – забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: – Семе, що з тобою?
Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше – з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: «Я і мій брат-дебіл»? Так ось, Сьома був точно як той брат-дебіл. Голова хилилась під немислимим кутом – праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалося, дзвеніла від напруги.
– Нічого серйозного, – відмахнувся росіянин.
Ґрем простягнув долоні і спробував поставити голову Семена на місце.
– Ай, ай! – закричав той. – Не чіпай! Болить!
Американець відвів руки:
– Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?
– Нерв у шиї защемило.
– Знову спав під навстіж розчиненим вікном? – Ян Фідлер, не випускаючи пакети, стягав кросівки і дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адептом здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв напівфабрикатів тощо. Але іноді перегинав палицю. Це, зокрема, виявлялось у тому, що хлопець спав при відчинених вікнах, укриваючись одним простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді (як-от сьогодні) такі «процедури» закінчувалися неприємностями – шийно-плечовим радикулітом.