Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, відірвався від iPad:

– Куди це він?

– По телефону поговорити.

– А… Дивись, – Левко крутнув планшет до росіянина, – це Яшчілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца, [44] де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури по сім-десять чоловік, туди треба на човні добиратися…

Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримував себе. Лео майже напевно розсердиться на Ґрема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-небудь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

– Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

– Куди? – не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволену міну українець.

– Маю справи.

– Які справи у п’ятницю ввечері? – звів брови Левко.

– То довга історія, вам буде нецікаво. – Ґрем підморгнув товаришам.

Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.

– От і поговорили, – насупився Левко. – Як з ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратись не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.

Сьома мовчки цмулив пиво з бокалу.

– Ґуннар Іверс.

Представившися, старий всівся на стілець напроти хлопців, поклав перед собою папку для паперів і поставив келих. Він провів у «Wirstr"oms» півдня і до вечора встиг пристойно набратися (що було необхідно, інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен здивовано перезирнулися.

– Лео, – першим відреагував українець, сторожко обдивляючись чоловіка.

– Симеон, – після паузи відповів росіянин. – Ми знайомі?

– Уже так. – Швед усміхнувся, стараючися придушувати істинні почуття. Вдавалось погано. Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. Коли він зазирав в обличчя Ґуннара, складалося враження, наче розглядав глибоку чорну яму, замасковану нарубаним гіллям. – Чув, ви радилися про те, куди поїхати влітку.

Левко покосився на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

– О, ні! Не подумайте нічого такого, – замотав сивою головою Ґуннар Іверс. – Я не підслуховував вас, просто випадково почув вашу розмову. Я сидів за отим столиком. – Швед показав за спини хлопців. – Якщо вважаєте, що я набридаю, кажіть одразу, і я піду. Та перед тим хотів би розповісти вам хорошу історію і висловити пораду стосовно того, куди можна поїхати, щоб знайти справжню пригоду.

– Кажіть, – безпристрасно кліпнув Семен.

– Ви були в Перу?

– Ні, – одночасно сказали хлопці.

– О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! – Очі старого загорілися, він обвів язиком порепані від холоду губи і смачно виплюнув: – It will blow out to hell your fucking minds!

Українець посміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матюками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай не несе експресивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Лихослів’я ж в устах тих, кому за шістдесят, звучало солідно й переконливо. Левку сподобалося, як Ґуннар проказав оте «blow out to hell your fucking minds».

– Там страх як багато усіляких цікавих речей, – твердив швед. – Ось, наприклад, Саксайуаман.

Порившись у папці, старий витяг фотокартку – практично нову, чудової якості – і поклав перед хлопцями. Левко забрав знімок. На глянцевому фотопапері виступали руїни колосальної споруди, складеної з мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін ступенями здіймались один над одним. Вражало, наскільки щільно – просто з диявольською точністю – припасовані між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалось, ножа не проткнути.

– Це Саксайуаман, – іще раз повторив Ґуннар Іверс. – Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення… Це руїни цитаделі в Андах, неподалік Куско, нині простого перуанського містечка, а в давнину – столиці імперії інків. – Старий, плямкаючи, присмоктався до келиха. – Подивіться на брили. Вони різні: як за розміром – від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків, так і за формою – трапляються як пласкі, так і вигнуті грані. У той же час між валунами не знайдеться ані просвіту, ані шпарки, куди б пролізла мураха. Вони настільки тісно підігнані, що нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що у нашої цивілізації немає засобів, які могли б створити подібне. Жоден сучасний інструмент не здатен обробити камінь аж так досконало.