Шрифт:
«А що, як у мене справді лише кілька годин?» – відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Ґуннар. Згорнувши листок із картою вчетверо, чоловік залишив його на столі. По тому поліз у найнижчу шухляду і витяг звідти стару картонну теку для паперів зі стертими кутами.
По обіді (так і не поснідавши) художник вдруге одягнувся, захопив із собою картонну папку і вийшов на Стрендвеґен. Сонце висіло просто навпроти входу в його комірчину, але цього разу він навіть не поглянув угору. Не затримуючися, старий швед закрокував на захід. Обігнувши поромний причал, він подався до Гамла-стану, історичного центру Стокгольма. Пробравшися лабіринтом нешироких пішохідних вуличок у західну частину Старого міста, Іверс заскочив у «Wirstr"oms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддаленим столиком і замовив ленч.
«Я повинен комусь розповісти…» – думав він, жуючи машинально, не відчуваючи смаку страви і раз за разом позираючи на папку, покладену неподалік.
Попри малолюдність Гамла-стану в обідню пору, Ґуннар не помітив, що по дорозі від майстерні за ним ішов чоловік у чорній шкірянці до пояса і низько насунутому на очі бейсі, з-під якого вилізали пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у приміщення «Wirstr"oms Irish Pub», рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, він став жувати і довго не зводив обведених червоними дужками витрішкуватих очей зі входу до забігайлівки.
IV
16 березня 2012 року, 19:02 (UTC+1)
«Wirstro…ms Irish Pub»
Гамла-стан, Стокгольм
Хлопці нарешті зібралися, щоб визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень справа так і не дійшла.
Був п’ятничний вечір – «Wirstr"oms» забитий по вінця, – і офіціантки в національних шведських костюмах не встигали розносити замовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалось тріо музикантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але надзвичайно бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою занурились у суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно-резонансної томографії, Ґрем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очима по бару і час від часу мрійливо посміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгомоняться, забрав у американця iPad і поліз у Мережу, переглядаючи фотографії місць, куди можна податися: Теотіуакан і Паленке у Мексиці; [42] слони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди…
42
Теотіуакан – древнє покинуте місто, розташоване за п’ятдесят кілометрів на північний схід від Мехіко. Паленке – руїни великого майянського міста на північному сході мексиканського штату Чіапас, політичний і культурний центра майя у III–VIII століттях, столиця Баакульського царства.
У Яна Фідлера задзвенів мобільний.
– Алло, – підняв трубку чех.
– Племіннику, я настійливо рекомендую тобі повернутись додому, – пролунало в динаміку.
Ян жив з рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції і після виходу на пенсію залишився жити у Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину в півпідвальному поверсі свого будинку, північніше від станції «Ропстен», на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялися теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався – йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього грошей за кімнату.
– Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… – чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, – …і зараз трохи зайнятий.
– Добре, Яне, не буду тобі заважати, – легко згодився дядько (що було на нього не схоже), – просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, і ще одна пара рук мені зараз не зашкодила б.
– Що? – Іскорки згасли в очах аспіранта.
– Що чув, племіннику: тріснула труба, по якій гівно відводиться з будинку.
– І… а… а як моя комірчина?
Голос ніби й не помінявся, але відчувалося, що дядька Ніколаса аж викручує від прихованого злорадства:
– Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не буде перебільшенням.
– Чорт, – простогнав Ян. – Зараз буду.
Він поклав трубку і подивився на друзів.
– Мушу бігти, у мене в підвалі прорвало каналізацію, і… – Чех стиснув кулаки від безсилої люті. – Найближчими днями мене не чекайте.
– Давай, – махнув рукою Левко. – Ми потім пришлемо тобі стенограму розмови.
– Якщо буде сильно смердіти, приїжджай ночувати до нас, – запропонував Сьома.
– Дякую! – Потиснувши всім руки, Ян заспішив до виходу.
Росіянин і українець повернулись до розмови про літню мандрівку, зосередившись на двох варіантах: Мексика і Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши над планшетом, вони стали шукати, що можна побачити і чим зайнятись у цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним поглядом роздивляючись відвідувачів «Wirstr"oms Irish Pub».
На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі, побачив, що Ґрему прийшло повідомлення від відправника Satomi. Левко в цей час занурився у вивчення руїн майянського міста Яшчілан, [43] розташованих у джунглях на межі між Мексикою і Гватемалою, а тому нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко підніме голову й побачить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, побачивши, від кого прийшла смс, засяяв. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стиснувши смартфон у руці, американець підвівся і рушив до виходу.
43
Яшчілан (юкатекське Yaxchilan – зелені камені) – місто цивілізації майя в джунглях на півдні Мексики.