на самі очі натягнувши шлик,

весь зранений, полковник мій, татарин

всіх добрих слів достойний Джеджалик.

Так мало бути. Ждав їх недаремно.

Душа пройшла над прірвою зневір.

І Ганнин брат, Іван Золотаренко.

своїх преславних ніжинців привів.

І той Богун — чолом під корогвою —

що замість мене бувши наказним —

подав мені клейноди з булавою.

і ми при війську обнялися з ним!

Я ВПЕРШЕ НІЧ ТАК ДОБРЕ ВІДПОЧИВ.

Я чуюсь так, що зичу й молодому.

Надійним людям Ганну доручив,

щоб одвезли із почестю додому.

У Суботів не треба. Там ВОНА.

Там тінь її. Там згадка найпоганша.

То був мій дім. І то була жона.

А цю — у Чигирин, бо це уже гетьманша!

КОЗАЦЬКА ЖІНКА 3 ГОРДИМИ ОЧИМА —

вона мов крила в мене за плечима!

Вона для мене у ці дні —

як моє серце у мені!

І СИН ШРАМКА ПРИВІВ СВОЇ ПІВСОТНІ.

І сам Шрамко вдяг ризи щирозлотні,

налаштувався з нами у похід.

І той гончар дивився мені вслід.

Коли мене побачив з булавою,

лиш похитав, старенький, головою,

перехрестив і усміхнувся дід.

Зброяр заплакав, бо лишався, бідний.

Віщунка дбала хліб нам і питво.

По схилах циганча за мною довго бігло.

І циган говорив, що кінь у мене: — О!

ІЩЕ ДИМЛЯТЬ ПІД ПОПЕЛОМ БАГАТТЯ.

Ще сон торкає вічі мимохіть.

А вже в похід нам витрублено, браття!

І довбиш б'є у потемнілу мідь.

І вже ногою бувши в стремені,

я нахилився до своєї Долі.

Я їй сказав: — Чекай в Чигирині.

Ми переможем. Не такі ми й кволі.

Не допускай такої мислі,

що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.

***