Куди іде?! Яким універсалом

тепер людей до себе приверну?

Кому я гетьман, коли вже і сам он

своїх провин в душі не прогорну!

Ну, а якби я навіть і подужав

того паперу написати жмут, —

то де збереться те твоє Побужжя?

Кому відомо, врешті, що я тут?

Це ж не гетьманський Чигирин, не Броди.

Та вже й свобода в нас не на хмелю.

А піде чутка, — задля нагороди

таки мене хтось видасть королю.

— Та не барися! Стелеться дорога.

Десь люди ждуть, поклич їх, підійми!

Ти маєш чар. Тобі дано від Бога.

Ти маєш дивну владу над людьми.

ЯКА ТАМ ВЛАДА?

ДЖУРА, ДВОЄ КОНИКІВ.

А Ганна каже: — Ти наш оберіг.

Мій брат, Богдане, сповістив полковників,

що ти живий і що чекаєш їх.

О жінко! Ти життя. Кажи мені надію.

Я справді сам не свій. Бо нидію, не дію!

Не влади прагну. Смерті чи спокути.

Але ж пустеля з цих дрімотних веж!

Вона мені: — Збери себе докупи,

тоді і військо, гетьмане, збереш.

УЧОРА ПИСАР МІЙ ПРИШКАНДИБАВ.

З Волині пішки, довго добирався.

Дістав чорнило, про папір подбав,

в Шрамка у церкві воску постарався.

Перо й печать із торби повиймав.

На стіл поставив срібний каламар.

І так сказав: — У добрий час почати

універсал з притисненням почати.

І СИН ШРАМКА, ПЕРЕБРАНИЙ ЧЕНЦЕМ,

прийшов, приніс чутки мені достотні.

Сказав, що він не є

від когось посланцем,

що він від себе і від тих півсотні.

Що прийдуть ще, та мусять з осторогами.

Засади скрізь. Свої не знаєш де.

Кварцяне військо йде трьома дорогами —

немов залізним неводом веде.

А наші йдуть лісами та довколами.

Крізь нетрі йдуть, крізь ночі і туман.

Об пні й каміння розбивають голови,

щоб не потрапить в руки ворогам.

В дорозі мруть, від ран, від лихоманок,

від голоду, від мертвої води.

Намайстрували хлопи вистрілянок

і теж ідуть. Подай їм вість куди!

ЩО Ж, БИТВУ Я ПРОГРАВ.

ПОВІСИТИСЬ НЕ ШТУКА.

До всіх провин ще й відчай долучить.

Як той казав, поразка — це наука.

Ніяка перемога так не вчить.

Гей, писарю, неси мою печатку!

Життя пропало. Почнемо спочатку.

НУ ОТ, І НАПИСАВ УНІВЕРСАЛИ.

А хто їх прочитає і коли?

Якби їх птиці крилами писали

або громи у небі прогули!

Чи хто промчав гривастим румаком

та їх розніс. Але ж ми тут самотні.

— Самотні? Ми?! — сміється піп Шрамко.-

А мій же син? А ті його півсотні?

А Й СПРАВДІ. МАЄМО ГІНЦІВ.

Та ще яких, та ще й півсотні навіть!

Такі вже не шукають манівців.

Пройшли крізь пекло, то дорогу знають.

Нема нам щастя — мусить бути чудо.

Ще ми постанем зі своїх руїн.

Мене не можуть люди не почути —

душа в мені розгойдана як дзвін!

Скликаю вас. Над цим не владен ворог.

Почуйте слово з-під мого пера!

Простіть мені, що знову б'ю на сполох.

На Благовіст ще, люди, не пора.

А ТИ, ГАННУСЮ, ЖДИ МЕНЕ ДО ОСЕНІ.

Зібравши військо, вісточку подам.

Повінчаємося у Корсуні,

в місті слави моєї. Там

пригадаю себе, колишнього.

І весілля справим як слід.

Та й попросимо у Всевишнього

трохи щастя. І трохи літ.

НА МУРАХ ВІТЕР ХИЛИТЬ БАДИЛИНУ.

Цвіте ожина. Тихо, як в раю.

А втім, не знаю… Може, в цю хвилину

хтось десь торгує голову мою…

І ГАННА ПРИ МЕНІ. І ПОГЛЯД МИГДАЛЕВИЙ.

І дотик вуст. І тіла оксамит.

Час тягнеться, як шлейф старої королеви.

Коли б уже почути грім копит!

ЩЕ ВКРАЯВ ДЕНЬ ЧЕКАННЯ ЧОРНУ СКИБУ.

Який там грім, ні вершника нема.

Несе тополь високі смолоскипи