— Ви помиляєтесь, мій батько був медик і завжди казав мені, що тютюн шкодить здоров'ю, — твердо одрубав Йоганн.

— Певне, ви маєте рацію, — згодився чоловік. — Даруйте. Отож до завтра.

Вайс провів його до дверей, замкнув майстерню і вийшов на вулицю. Стояли сутінки, мрячив дрібний, невидимий у темряві дощ. Вайс попрямував у бік порту, але, не доходячи до нього, звернув у провулок і спустився брудними східцями в підвал пивного залу «Марина».

Сівши за столик, він попросив у кельнера порцію чорного пива, картопляний салат, свинину з капустою.

Троє латишів — портових робітників, побачивши вільні місця, підсіли до Вайса. Вони були вже напідпитку, але замовили ще по порції горілки й по кухлю пива. Не звертаючи уваги на Вайса, вони продовжували суперечку, яка, видимо, їх дуже хвилювала.

Розмова точилася про пакт ненападу, укладений між Радянським Союзом і Німеччиною. Робітники говорили, що, хоч радянські війська стоять тепер на новому кордоні, слід було б створити латиське робітниче ополчення, щоб воно могло подати допомогу Червоній Армії, коли Гітлер обдурить Сталіна. Як про цілком припустиме, говорили вони, що Гітлер може напасти на Латвію, і хоча не всі ще латиші на боці Радянської влади, більшість боротиметься з німцями, тому що в буржуазній Латвії німці поводилися, як у своїй колонії. І вже тільки через це слід дати зброю народові, для якого німці — давні вороги-загарбники. Сухорлявий, низенький латиш у бобриковій куртці заперечував товаришам, наполягаючи на тому, що треба насамперед зробити перевірку навіть у партійних рядах, виявити тих, хто вагався в часи фашистського режиму Ульманіса, викинути їх з партії. Охопити перевіркою всіх, і робітників також, тільки тоді можна буде вирішити, хто заслуговує на довір'я.

Зупинивши погляд на Вайсові, латиш у бобриковій куртці, шукаючи собі союзника, спитав:

— Ну, а ти, парубче, що думаєш?

Вайс помовчав, потім промовив роздільно, із зухвалою сміливістю дивлячись у вічі робітникам, які напружено чекали його відповіді.

— Ти правильно кажеш, — кивнув він у бік латиша в бобриковій куртці. — Нащо легковажно довіряти робітничому класу? Треба його спершу перевірити. Але поки ви, латиші, будете одне одного перевіряти, ми, німці, прийдемо і встановимо тут свій новий порядок.

Поклав гроші на стіл, підвівся й пішов до виходу. Чоловік у бобриковій куртці хотів був кинутися на Вайса а кулаками, але приятелі стримали його. Один з них сказав:

— Він правильно тебе зрозумів. Як бачиш, те, що ти говорив, влаштовує зараз німців, а не нас, латишів. От і виходить: цей німець, напевне, гітлерівець, хоча й був на твоєму боці, підтримав не тебе, а нас проти тебе.

Вийшовши з пивної, Вайс попрямував до гавані. Дощ подужчав. Здавалося, хтось чалапає по асфальту босими ногами. Чорна вода важко хляпала об бетонні палі причалів. Рибалки а жовтих прооліфених зюйдвестках при світлі бензинових ламп вивантажували улов у великі пласкі корзини.

На причалі юрмилися торговці, до приїхали сюди парокінними возами. Вайс сховався від дощу під повіткою, де було складено різний вантаж.

До нього підійшов невисокий чоловік у старенькому тірольському капелюсі, ввічливо підняв його, оголивши при цьому лису голову, і спитав, котра зараз година. Вайс, не глянувши на годинника, відповів:

— Без семи хвилин.

Чоловік, теж не глянувши на свого годинника, чомусь здивувався:

— Уявіть собі, на моєму так само. Яка точність! — Взявши під руку Вайса і йдучи з ним убік від причалу, поскаржився: — Типова грипозна погода. Завжди для профілактики я приймаю в такі дні таблетки кальцекса. Можете називати мене просто Бруно. — Скоса глянув на Вайса. — Я весь до ваших послуг. — Спитав суворо: — Певне, мені зайве нагадувати, що ви були знайомі з моєю покійною донькою, залицялися до неї і я ладен був вважати вас своїм зятем, але після того, як мене звільнили з мерії за неблагонадійне…

— Ви хочете вчинити мені тут екзамен? — неприязно спитав Вайс. — Один я вже нібито склав.

— Та що ви! — запротестував Бруно. Але зразу ж заперечив сам собі: — А чого? Хіба це вас ображає? Мене — анітрохи. — Спитав: — Хочете цукерочку? Солодке напрочуд благотворно діє на нервову систему.

Вайс спитав похмуро:

— Що з архівом Рудольфа Шварцкопфа?

Бруно опустив очі й, не відповідаючи на запитання, поцікавився:

— Ви не вважаєте, що ваша активність суперечить директиві? — Звів очі, несхвально глянув на низько навислі хмари, мовив нудним голосом: — Я б на вашому місці не поспішав би знайомитися з документами Шварцкопфа. Панові Функу це могло не сподобатися. Ви пішли на порушення. Я змушений офіційно констатувати це.

— Я ж хотів… — спробував був виправдатися Вайс.

— Все, все зрозуміло, голубе, чого ви хотіли, — доброзичливо перебив Бруно, — і ви були майже на вірному шляху, коли порекомендували Папке з'ясувати через Генріха у Віллі Шварцкопфа список резидентів. І ви маєте рацію, Папке — тупий солдафон. Проте вади його інтелекту цілком покриваються надміру розвиненою підозріливістю. Це його сильна сторона, яку ви не зовсім врахували, як не врахували й того, що Папке — дрібний гестапівець, а тільки солідний чин у гестапо може знати про такий важливий список. Ні Папке, ні Функ до цього не могли бути допущені. Є й інші особи, зовсім інші… — Бруно ласкаво всміхнувся Вайсу. — Та ви не ображайтесь. Я ж бо старший од вас не тільки за званням, досвідом, але й за віком. — Помовчавши, додав: — Повірте, найскладніше в нашій сфері діяльності — це дисциплінована цілеспрямованість. І не забувайте, що люди, які спрямовують вас, досить обізнані з багатьма обставинами, не відомими вам. І завжди краще відмовитись від того, що лежить на шляху до мети, нехай навіть дуже цінного, заради досягнення самої мети. Ви мене розумієте?

— Так, — погодився Вайс. — Ваша правда, я захопився, порушив інструкцію, приймаю вашу догану.

— Ну що ви! — всміхнувся Бруно. — Коли справа доходить до догани, людина йде собі, і її заміняє інша. Це я так, задля обміну досвідом — кілька дружніх порад. — Позіхнув, поскаржився: — А я, знаєте, завжди на дієті, а тут харчувався якоюсь жирною їжею. Погано себе почуваю. Свинина мені шкодить.

— Може, ви в мене перепочинете і приймете ліки?

— Ну що ви, Йоганне! — докірливо мовив Бруно. — Ми ж повинні тільки на вокзалі зустрітись і зрадіти цій зустрічі після кількох місяців розлуки. До речі, — задоволено сказав Бруно, — я, мабуть, обмину стройову службу в Німеччині — принаймні наші лікарі в поліклініці одностайно твердили, що за станом здоров'я я до неї зовсім не годен. Це — дуже щаслива для мене обставина. В гіршому випадку — служба в тиловій армійській канцелярії, проти чого я зовсім не заперечую. І якщо ви нагадаєте про старого Бруно вашому другові Генріху, це буде дуже мило. — Всміхнувся: — Адже я не перешкоджав вам залицятися до моєї покійної доньки… — І багатозначно підкреслив: — Ельзи…