— Я вб'ю його.

— Забороняю. — Вайс відчував, що Генріх саме так і скаже, і заздалегідь обдумав відповідь. Додав нарочито офіційним тоном: — Віллі Шварцкопфа судитимуть радянські органи, і Папке повторить на суді своє зізнання.

— Коли?

— Частково це залежить і від нас з тобою.

— Не розумію, — обурився Генріх, — чому ти досі приховував усе це від мене?

І це питання Генріхове було вже давно передбачено.

— Я хотів, щоб ти сам для себе вирішив, — сказав Вайс. — Сам. І не лише тому, що Віллі убив твого батька. І ти розумієш, чому вбив: Рудольф Шварцкопф компрометував Віллі Шварцкопфа, заважав його кар'єрі. Я хотів, щоб ти сам зрозумів, що ввесь цей світ, світ Віллі й інших, таких, як він, став ворожий тобі. А коли б ти лише через почуття помсти прийшов до нас? Ким би ти тоді був?

— А ким я маю бути?

— Людиною, яка робить усе в ім'я процвітання своєї батьківщини, керуючись своїми переконаннями.

— І для цього я повинен допомагати розгрому Німеччини!

— Звільненню німецького народу, — сказав Вайс, — з нашою допомогою.

— А потім? Потім завойовники диктуватимуть німцям свою волю?

— Потім німецький народ сам виявить свою волю. Радянська держава беззастережно схвалить рішення народної влади.

Генріх слухав, блукаючи поглядом. Не давши закінчити Вайсові, він жадібно запитав:

— Але ти ще до війни став на радянський бік, бо ти комуніст, правда?

— Та я ж росіянин, — просто сказав Вайс.

Генріх схопився з кнехта:

— Це неправда!

Вайс розгубився:

— Тобто як це неправда?

— Коли я побачив тебе після Берліна, я був просто есесівець, але ти все-таки зустрів мене як колишнього друга і зрадів мені. Щиро зрадів. Я знаю: щиро.

— Ну, правильно.

— Як же так може бути: я твій ворог, німець, есесівець, і ти російський комуніст, і раптом…

— Але я любив тебе колись як товариша, знав, що в тебе є багато хороших рис. Найнепростиміша помилка радянського розвідника, коли він не вміє розпізнати у ворогові людину. Ти знаєш, що зображено на емблемі чекістів?

Генріх заперечливо похитав головою.

— На ній щит і меч, — сказав Вайс, — і наш обов'язок, де б ми не були, захищати цим щитом людей, рятувати від злочинства.

— Значить, ти зараз ніби розкрив наді мною цей благодійний радянський щит?

— Ні, — сказав Вайс. — Просто ти сам узяв зараз у руки і щит, і меч.

— Добре, — погодився Генріх. І поскаржився: — Але мені все-таки чомусь важко повірити, що ти росіянин.

— Ну, а коли б я був не росіянин, а німець-антифашист, комуніст, хіба це вплинуло б на твоє рішення?

— Мабуть, ні, — задумливо мовив Генріх і вимогливо зажадав: — Але все-таки поясни, як ти міг так ловко прикидатися? Це просто неймовірно!

— Розумієш, — сказав Вайс, — я ще в шкільні роки був упевнений, що першою після нас, першою європейською країною, де відбудеться революція, буде Німеччина. Вчив мову, багато читав. Німеччина стала для мене ніби рідною. А коли до влади прийшли фашисти, я хотів боротися проти них разом з німецьким народом. І мені неважко було відчувати себе німцем. Але не просто німцем, а німцем з тих, кого я вважав за революційних борців. Найболіснішим було те, що такі довго не зустрічалися мені. Але ти й сам розумієш, абвер не таке місце, де їх можна знайти.

— Так, ти дійсно росіянин.

— Чому ти лише зараз повірив, що я росіянин?

— Ти мені вибач, але так говорити можуть тільки росіяни.

— Ти що, не згодний зі мною? — тривожно запитав Вайс.

— Я просто хочу сказати, що ти дійсно саме росіянин. Відразу розкрив мені свою душу…

— А як же інакше? — здивувався Вайс. — Ми ж тепер будемо разом.

— Так, разом, — сказав Генріх. Підвівся, схвильовано поклав обидві руки на плечі Вайса. — Я тобі вірю. — І відразу зажадав: — Скажи твоє справжнє ім'я!

— Розумієш, — збентежився Вайс, — без спеціального дозволу я не можу тобі його назвати. — І одразу запевнив: — Але прийде час — і я скажу.

— Добре, — погодився Генріх, — я почекаю, але мені дуже хотілося б, щоб скоріше настав цей час.

Вайс перший зійшов на сходні, що були перекинуті з брандвахти на мулкий берег.

— Одну хвилиночку, — попросив Генріх.

Вайс зупинився.

Генріх дивився на нього сердито, у погляді відбилося розчарування.

— Я думав зустрітися тут з людиною, для якої найважливіше за все буде одержати від мене деякі відомості.

Вайс усміхнувся. Справді, його так заполонила гордовита радість, яку, мабуть, людина відчуває лише тоді, коли рятує іншу людину, що він забув про все на світі.

— Ех ти! — сказав Генріх. — Чуйна російська душа. — Стенув плечима, сказав роздумливо: — Не розумію. Невже для тебе, радянського розвідника, моє визнання важливіше, ніж відомості, які я можу дати? Дивні ви люди.

— Та взагалі це правда, — пробурмотів Вайс. — Уявляєш, я так зрадів… — І одразу з непохитною переконливістю промовив: — Адже найголовніше — ти. Твоє рішення.