Тепер Зубов пообіцяв Йоганнові зробити все, щоб відвести небезпеку від Генріха. Він бачив, як турбується Йоганн за життя Шварцкопфа, і мимоволі його охопили ревнощі. Ніколи ще, навіть у хвилини смертельної небезпеки, Зубов не помічав, щоб Йоганн так хвилювався. І за кого хвилювався? За цього німця, хоч який би він там був потрібний і важливий для справи. Отже, Йоганна єднає з Генріхом, крім усього іншого, ще й дружба. А Зубов вважав себе тут єдиним справжнім другом Йоганна. Що ж це виходить? Виходить, він тепер тільки підлеглий, що виконує доручення. А Йоганн весь вільний час віддаватиме цьому німцю, і, можливо, цей німець важитиме для нього більше і навіть робитиме більше, ніж робив Зубов.

З виразу печалі, гіркоти, що відбилися на обличчі Зубова, Йоганн чутливо збагнув, що ця розмова вразила товариша. Було щось наївне в його образі. Але одночасно і по-справжньому чисте. Люди, безстрашні перед лицем смерті, часто розгублюються, коли життя стикає їх з холодною розсудливістю, байдужою ощадливістю.

— Ти зрозумів мене правильно, — лагідно звернувся він до Зубова. — Генріх ще дуже не стійка людина, він ніби в тумані блукає: може до нас прийти, а може і на нас піти. І я з ним, ну, як з хворим, чи що.

— Добре, — сумно погодився Зубов. — Лікуй…

Йоганн подумав, що міг би нагадати Зубову про Брігітту, але стримався, боячись уразити друга: адже для нього теж все це було до болю тяжко. Прощаючись, Зубов порадив Вайсові відвезти кудись Шварцкопфа на кілька днів, поки Чижевський знову налагодить зв'язок з польською групою.

Це цілком влаштовувало Йоганна, тим більше, що він мусив виконати давнє доручення доктора фон Клюге. Крім того, не можна було не зважати на документи відрядженого, що давали суттєві привілеї. Відрядження давало також можливість розкрити перед Генріхом ще один бік підлої работоргівлі, від якої не тільки керівництво СС, але й німецькі промисловці та імперські чиновники мали великі прибутки.

Генріх відразу ж, навіть не поцікавившись метою службового відрядження Вайса, погодився супроводжувати його. Йоганн вирішив поки що мовчати про цю мету, тим паче, що Віллі Шварцкопф доручив Генріхові перевірити, чи успішно виконує адміністрація табору секретний наказ про розробку проекту методологічної інструкції для тих есесівців, які, коли виникне така потреба, мали уподібнитися до в'язнів і загубитися серед них. Коли Вайс запитав Генріха, навіщо це керівництву СС, той відповів зневажливо:

— А дідько їх знає! Але не думаю, щоб есесівці пішли на такі злигодні тільки з бажання доносити на в'язнів.

— А все ж таки навіщо?

— А пам'ятаєш, з якою насолодою фон Зальц філософствував про соціальну силу страху? — нагадав Генріх. — Я думаю, все через цей всеохоплюючий страх.

— Не розумію тебе.

— Ну як же! Ті, кого переслідує страх, намагаються позбутися його, сховатися де завгодно, навіть у концтаборі під виглядом в'язнів. Це і є порятунок від розплати. — Додав з усмішкою: — Недавно дядько показав мені ампулу з ядом — він тепер завжди носить її з собою в запальничці. І завжди з тривогою обмацує верхню кишеню кітеля — перевіряє, чи не забув цю запальничку. А як намацає, віриш, обличчя його стає нахабним, глузливим: ось, мовляв, що б там не було, я можу від усього відразу врятуватися; я-то вже викручусь!

— Він серйозно думає про самогубство?

— Ну, що ти! Він такий палкий життєлюб. Нізащо не наважиться. Але свідомість того, що він має таку можливість, підбадьорює його.

— Виходить, твій дядько думає, що війну вже програно?

— Та ні, що ти! Просто він боїться, що хтось за якийсь вчинок зрадить його і фюрер накаже вбити його. На випадок воєнної поразки у дядька, як і в багатьох таких, як він, що посідають вищі посади, є інші сприятливі можливості.

— Які?

— Ох і провінціал ти, Йоганне! — розсердився Шварцкопф. — Невже ти не розумієш, що спонукало більшість з тих, хто стоїть ближче до фюрера, умовити його не захоплювати, наприклад, Швейцарії?

Вайс заперечно похитав головою.

— Господи! — вигукнув Генріх. — Адже ж у цій нейтральній країні могутні банки і кожна більш або менш визначна в імперії людина тримає там секретні вклади — гарантію на всі випадки в житті. Зрозумів? Ні, — повторив він, — все-таки ти провінціал.

— Так, звичайно. Хотів би я побувати в Берліні. Берлін — місто моєї мрії.

— Добре, — пообіцяв Генріх, — я тобі при нагоді покажу Берлін.

— Коли закінчиться війна?

— А ти що, дуже поспішаєш?

— У всякому разі, я не хотів би знову розлучатися з тобою, — щиро запевнив Вайс.

— Я теж, — стримано сказав Генріх.

І знову почалися поїздки по концентраційних таборах. Це були спеціальні дитячі табори або такі, де разом з дорослими ув'язнювали й дітей.

Вайс безпощадно ввів Генріха у курс свого відрядження, змусив стати свідком дивовижної, страшної процедури, пов'язаної з перевіркою, і відбором для експорту за кордон сотень виснажених дітей, що нагадували скелети. Їх викупляли родичі.