Якось Водиця тікав з концтабору таким способом: задушив вартового, кинув труп на проводи високої напруги і, спираючись на нього, як на ізоляційний матеріал, перебрався через мур.

У Воєводині фашисти одрубали на базарній площі голови батькові і двом старшим братам Водиці і повісили обезглавлені тіла на стовпах, прикріпивши на груди дощечки з написом: «Партизан».

У сімнадцять років Водиця вперше опинився в концентраційному таборі. Але не за те, що навчився вбивати ворогів одним ударом шила в спину, а за те, що украв хліб у німецькій армійській лавці. Водиця тікав з концтаборів, його ловили. Останній раз він утік з Освенціму, коли фірми «Топф і сини» ще не обладнала там крематорію і групи по спилювали, а закопували в рови за межами табору. З ночі Водиця сховався між трупами, складеними стосами на подвір'ї. І вранці його разом з покійниками шпурнули в кузов вантажної машини. З рову він устиг вибратися до того, як прибула команда могильників.

З допомогою Ельзи Водицю, видаючи за італійця, бо він знав італійську мову, влаштували в ресторан при готелі. Найважче для Ельзи було переконати цього худого, жилавого хлопця з чорними, як агати, очима, що аж горіли, щоб він спокійно поводився на новій посаді.

Для певності вона навіть повела його в костьол і там узяла з нього клятву. І Водиця слухняно присягнув на хресті. Але потім, коли вийшли з костьолу, похмуро сказав, що він не тільки не католик, але взагалі не вірить у бога, а один з його братів був навіть комуніст.

— Ну тоді заприсягни мені як комуніст, — попросила Ельза.

Водиця печально розвів руками:

— Але я не член партії…

— Ну тоді пам'яттю батька і братів.

Водиця замислився, потім промовив зажурено:

— Ні, не можу. — Але, побачивши відчай на Ельзиному обличчі, пообіцяв: — Добре. Не чіпатиму нікого з тих, хто ходить у ресторан.

Перед від'їздом Вайс з Водицею вилізли на караульну вишку, щоб оглянути околиці. Вони дивилися звідти на пустельну дорогу, на силуети гір, на гігантський простір зоряного неба.

— Поглянь, як гарно! — не стримався Вайс.

Водиця похмуро похитав головою.

— Ти не бачив Югославії. Ти не можеш знати, що гарно і що негарно.

Але Вайс помітив, як жадібно хапали тонкі ніздрі Водиці чисте гірське повітря, з яким смутком дивився він на шпичасті силуети гірських вершин. І не заперечував.

На світанку Вайс був уже в Варшаві.

Багатий панський особняк, що стояв у глибині саду на Маршалковській, був своєрідним готелем для старших абверівських офіцерів, які прибували до Варшави у відрядження. Відомо, що справжнє службове становище розвідника часто визначається не його чином і навіть не посадою, а тим завданням, яке на нього покладається. Найчастіше — зв'язками з вищими колами і місцем, що посідає розвідник у цих колах. Тому одержання кімнати в цьому секретному абверівському готелі залежало не стільки від того, що стояло у службовому посвідченні співробітника абверу, скільки від того, як він тримався з комендантом, що сидів за столиком для куріння у вестибюлі.

Комендант був у цивільному — такий собі напівпортьє-напівсищик. Він навіть не розкрив поданого йому посвідчення. Постукуючи твердим корінцем по столу, мило всміхаючись, запитав, звідки Вайс приїхав.

Вайс у свою чергу ласкаво запитав коменданта, чи подобається йому Піцца, і запропонував:

— Якщо подобається, вважатимемо, що я приїхав з цього чудесного містечка. — І одразу суворо, вже без усмішки попередив: — Про мій приїзд доповісте майорові Штейнгліцу не раніше, ніж я прийму ванну, приведу себе до порядку і побачуся з гером Лансдорфом. Він питав про мене?

Комендант розкрив Вайсове посвідчення.

— Голубчику, — докірливо сказав Вайс, — гер Лансдорф міг забути, що там написано, можливо, він поцікавиться тільки, чи не запитував про нього хтось із його друзів. Адже так?! — Переможно глянувши на коменданта, кинув подбало: — Так от, після того, як ви проведете мене в мою кімнату, можете повідомити герові Лансдорфу, що я вже питав про нього.

Йоганн так уперто прагнув потрапити до цього готелю, бо хотів застати тут своїх начальників і встигнути поговорити з ними у позаслужбовій обстановці — вона завжди спонукає до щирості.

Упокорений Вайсовою владною самовпевненістю, комендант наказав служителю провести його, гадаючи, що, поки приїжджий влаштовуватиметься у призначеній для нього кімнаті, можна встигнути навести про нього додаткові дані у чергового гестапо. Вайс уже було попрямував за служителем до ліфта, коли раптом побачив: по червоному килиму, що лежав на сходах, вниз іде Ангеліка Бюхер, а слідом за нею поважно виступає, як завжди, блідий і виснажений, полковник Йоахім фон Зальц.

Вайс завмер, виструнчився і, стримано хитнувши головою, привітав цю пару. Він дозволив собі ледь посміхнутися і кинути на Ангеліку сяючий погляд. Той особливий погляд, що оцінює не так обличчя жінки, як її поставу. І жінкам з гарною поставою такі погляди не здаються образливими.

— Ба! Йоганн! — сказала Ангеліка і простягла йому вузьку, затягнену в шкіряну рукавичку руку.

Вайс галантно торкнувся губами рукавички. Полковник зупинився, не знаючи, чи слід йому пізнавати цю людину, чи не слід.

Вайс на мить примружився, сказав Ангеліці:

— Ви, як завжди, прекрасні!

— Ви за кимось приїхали? — запитав полковник, бажаючи показати, що він згадав цього шофера.

— Так, — сказав Вайс. — До гера Лансдорфа. — І вимовив байдужим тоном: — Мені треба з ним про щось порадитись. — Глянувши на годинник, додав: — Але, я гадаю, у мене буде ще досить часу для цього.