— Слухайте, — тихо вимовила вона, — ви хочете мені довести, що ви не такий німець, як усі?

— Припустімо…

— А можливо, ви просто…

— Ви не вгадуйте, — порадив Вайс.

— Добре, — сказала дівчина і гірко додала: — Власне, мені зараз уже нічого втрачати.

— Саме так, і коли командування довідається, що ви майже нічого не бачите, вас однаково кинуть як непотрібну назад у табір. — І Вайс додав безпощадно: — Кому потрібні сліпці!

Ось що Йоганн почув од дівчини.

Так, дійсно, її батько взяв у свою родину Ольгу, дочку репресованого полковника. Потім, коли почалася війна, Ніна стала санінструктором в частині, де комісаром був її батько. Попала в полон. Якийсь зрадник доніс німцям, що вона зовсім не дочка комісара. Вирішив він так тому, що батько поводився з нею на фронті суворо, зовсім не так, як рідний. До того ж зрадник цей знав од когось, що комісар узяв у свою родину дочку репресованого полковника. От він і подумав, що Ніна не комісарова дочка, а дочка репресованого. Так він і доніс німцям, додавши, що батько дівчини колишній начальник штабу, визначний військовий діяч. На допитах Ніна спочатку все це заперечувала. А потім товариші порадили їй не чинити опору гестапівцям, назватись тією, за яку її вважали, — Ольгою — і підписати всі папери, як вимагалося. У розвідувальну школу вона пішла, сподіваючись, як тільки закинуть у тил, знищити свого напарника і втекти.

І коли дівчина, закінчивши розповідь, сказала, що тепер Вайс може видати її гестапо чи розквитатися з нею на свій розсуд, він відповів не одразу. Він вагався. Чи повірить йому Ніна? Чи зуміє, коли довідається, хто він, стримати радість, яку — Йоганн знав до зі свого досвіду — іноді важче приховати, ніж найгіркіше розчарування?

Він сказав удавано байдуже:

— Я так і думав, що ви обманюєте. Але мене все це не стосується. Мені доручено супроводжувати вас під час вашої відпустки. Та й годі. Затямте: цієї розмови між нами не було. Все залишиться по-старому. Ви Ольга. Про очі не турбуйтесь: знайдемо лікаря і використаємо останні дні на лікування.

— Ви сам не той, за кого себе видаєте! — переможно сказала дівчина.

— Ви що ж, думаєте, серед нас, німців, немає порядних людей? — І промимрив: — І, крім того, ви така гарненька, що я, безумовно, можу відчувати ніжність до вас.

— Ніжність? — презирливо сказала дівчина. — Зовсім ви не такий.

— А який?

— А якою ви хочете, щоб я була?

Вайс поклав руку їй на плече, попросив:

— Будь ласка, намагайтесь бути такою, якою ви були. Зможете?

Дівчина кивнула головою.

— І намагайтесь бути люб'язною з баронесою. Власне, вона не така вже й відьма. Її гостинність вам ще знадобиться.

— А більше ви мені зараз нічого сказати не хочете?

— Хочу, але не можу.

Дівчина розплакалась.

— Ну от, — сердито сказав Вайс. — На що ж ви здатні!

— Ну трішечки ж можна? — попросила дівчина. — Будь ласка!

— Нічого ми не можемо, — сказав Вайс. — Нічого не можемо собі дозволяти. Зрозуміло? — Він витер їй обличчя своєю хусточкою, наказав: — Усміхніться! Не так жалібно. Нахабно усміхніться. Так, як ви це вміли робити. Ну так, мабуть, нічого, підійде.

— Тільки одне запитання, — сказала дівчина, — тільки одне…

— Шкварте. Тільки одне.

— Кіно «Ударник»?

— На вулиці Серафимовича, — сміливо відповів Вайс.

— Ви знаєте, — скапала вона, стискуючи його руку, — я зараз така щаслива!

Вайс сердито перебив її:

— Ну все! Чули? Все!

Коли вони повернулися в дім, дівчина сказала люб'язно баронесі:

— У вас така чудова садиба, шкода тільки, що занедбана. Алеї не розчищені від снігу, я навіть ноги намочила. — І, вагаючись, додала: — Шкода, звісно, що я не все добре роздивилась. У мене щось з очима.

Коли баронеса повела її нагору переодягтися, Вайс попросив радника викликати окуліста. Він сказав, що компенсує всі витрати, пов’язані з перебуванням агентки абверу в домі баронеси, бо на це йому відведено спеціальну суму.

Вайс час від часу навідувався до баронеси і радів, що здоров'я дівчини з кожним днем помітно кращає. Виконуючи Вайсів наказ, вона своєю скромністю і вдячністю домоглася прихильності старої баронеси.

Спостерігаючи за дівчиною, Вайс помітив, як вона змінилася. Обличчя її стало спокійне, вона усміхалась. Йоганн боявся цього щасливого виразу, але зараз він не був небезпечний: його можна було сприйняти як подяку за гостинність і турботу.

В один з Вайсових візитів радник, що весь час енергійно наповнював свій бокал, повеселів і, схиляючись до Йоганна, розповів йому:

— В 1930 році, пам'ятаю, я був гостем Герінга. Він жив тоді у Шенебурзі, в буржуазній квартирі, не дуже великій за розміром, і його перша дружина, дуже мила жінка, яка страждала тяжкою хворобою серця, пригощала мене гороховим супом, поданим у фаянсовій тарілці вартістю в півтори марки. А тепер гер Герінг — власник концерну і славиться як найвитонченіший гурман. Лише один його золотий сервіз коштує стільки, скільки великий маєток. Як бачите, справи політичні можуть давати такий самий прибуток, як і фінансові операції.