Штейнгліц вирішив, що до його рук потрапив найсвіжіший матеріал, який викривав двох високопоставлених осіб у шпигунстві на користь іноземних держав. І цей матеріал дасть йому можливість здійснити стрибок в раніш недосяжні сфери.

Канаріс, одержавши його рапорт, зім'яв папір і навіть не знищив на спиртівці — кинув у кошик.

Спитав:

— Які прикмети у віслюка? — І пильно подивився на вуха Штейнгліца. — Ви гадаєте… — І торкнувся свого вуха. Всміхнувся. Тицьнув пальцем у кошик. — Ось вони, ослячі ваші прикмети.

Тільки через кілька місяців після цього Штейнгліц довідався, що таким методом Герделер і Шахт за завданням фюрера вивідали, що Англія і Франція прихильно ставляться до німецької агресії на Схід.

Ось вищий клас розвідки тих, хто належить до вищих правлячих класів рейху.

А Штейнгліц їхній чорнороб. Тому його й не радувало, що одна з диверсійних груп, засланих у Росію, успішно виконує завдання. Не ті це масштаби, не ті.

Песимістичний настрій не залишав Штейнгліца.

Ротмістр Герд останнім часом був також заглиблений у самого себе і заклопотаний.

Річ у тім, що він і його тесть були пайовиками акціонерного товариства «Дейч-амеріканіше петролеум АГ», капітал якого на 95 процентів належав американській компанії «Стандарт ойл», що постачала Німеччині половину всієї необхідної для країни нафти. На початок війни вона самого тільки авіаційного бензину дала на суму в 20 мільйонів доларів. Крім того, вона ж побудувала в Гамбурзі найбільший у світі нафтоперегінний завод і фінансувала будівництво заводів синтетичного бензину.

І Герд мав терміново з'ясувати, чи згодяться американські фірми на те, щоб британські повітряні сили бомбили на німецькій території їхню власність, включаючи сюди підприємства автомобільної і танкової промисловості, що перебувають під фінансовим контролем Форда і «Дженерал моторс», чи не згодяться. І якщо згодяться, то тоді слід негайно продумати, в яке діло найрентабельніше вкласти свої страхові премії. Наприклад, у кавказьку чи румунську нафту. Кавказька, безперечно, перспективніша в розумінні колосальних дивідендів. Але хто переконає фюрера в тому, що розгром Москви зараз не такий істотний, як захоплення території України і нафтоносних районів Кавказу?

Слід було б бути зараз у Берліні, де робиться політика.

А він, Герд, змушений сидіти в передмісті Варшави і готувати агентів для засилання з тил Червоної Армії, коли головне і вирішальне зараз зовсім не тут.

Розмисливши, Герд написав листа герцогу Карлу-Едуарду Саксен Кобург Готському, адже він — онук королеви Вікторії, носій титулу англійського герцога Олбаиі, і він же — групенфюрер СА. Доклавши до свого послання чек на пред'явника, Герд просив герцога групенфюрера СА Карла-Едуарда про дружню послугу: дати комерційну ділову консультацію з хвилюючого його фірму питання.

Заклопотаний всіма цими надзвичайно важливими справами, ротмістр Герд схилявся до того, що капітали все-таки слід вкласти в кавказьку нафту. І хвилювався, коли б англійці під час наступу армій вермахту на Кавказ не переправили туди своїх агентів для проведення диверсій на нафтопромислах. Він пам'ятав, що ще до укладення договору з Румунією абвер заспав у її нафтоносні райони спеціальні групи для охорони промислів від диверсійних акцій англійців.

І зараз Герд серйозно подумував, чи не слід йому наштовхнути керівництво абверу на думку про засилання таких груп і на Кавказ, щоб перед захопленням нафтоносних районів забезпечити їх від диверсій з боку противника.

Герд так поринув у всі ці вищі стратегічні міркування, що в справах управління школою цілком поклався на Штейнгліца, обіцяючи йому за цю люб'язність яку-небудь добре оплачувану посаду після війни у фірмі свого тестя.

Про все це Штейнгліц одверто розповів Вайсу.

Інформацію про всі міркування Герда Йоганн передав у Центр.

Навіть хворіючи, Йоганн Вайс не марнував часу, а працював, збираючи за допомогою своїх колег, котрі провідували його, інформацію, щоб бути в курсі подій, які становили для нього істотний інтерес.

Так, він довідався, що остання радіограма, одержана «штабом Валі» від Гвіздка, мала трагічний характер: «Групу накрили радянські органи контррозвідки. Рацію знищуємо. Якщо вдасться втекти від переслідування, намагатимемося перейти лінію фронту». Значить, з Гвіздком все гаразд.

Дітріх, спираючись на свій досвід, якого він набув під час допитів у таборах, відбираючи кандидатури для шкіл, прийшов до висновку, що в росіян надзвичайно розвинене почуття братерської взаємодопомоги, активного співчуття до тих, хто цього потребує. Крім того, в радянських доктринах є офіційні вказівки, які вимагають від громадян чуйності одне до одного. І головне, визначальне: радянське цивільне населення — фанатично патріотичне, і кожен радянський солдат чи офіцер, що став інвалідом після поранення, користується глибокою повагою співвітчизників, піклуванням і покровительством властей.

В зв'язку з цим Дітріх вважав більш ніж доцільним розпочати пошуки в таборах інвалідів. А втім, він мало сподівався на успіх, оскільки завжди табірна адміністрація із суто економічних міркувань в першу чергу ліквідовувала військовополонених, що лишилися каліками, або створювала їм такі умови, за яких вони досить швидко гинули природним шляхом.

Дітріх уже дав абвергрупам команду розпочати в таборах пошуки військовополонених без однієї кінцівки. А коли таких не виявиться, то намітити підхожі кандидатури, щоб після перевірки їхньої благонадійності під тим чи іншим приводом відправити «на лікування» в госпіталь. Там досвідчені медики у відповідності з одержаними вказівками ампутують їм руку або ногу.