А як це важко проникнути в душу людини, розчавленої тягарем вчиненої зради…

Цей юнак, з кличкою Фаза… Його піймали через кілька днів після втечі. Переслідувачі загнали його на дах будинку, де він ховався на горищі. Він відстрілювався до останнього патрона і сплигнув з даху на землю так, як, певне, плигав з трампліна у воду, — ластівкою.

Умираючого, його притягли на допит. Мовчав. З останніх сил склав дулю, але підняти руку, щоб тицьнути її в нахилене обличчя перекладача, не зміг. Так і вмер із складеними в дулю пальцями.

У Йоганна було таке відчуття, начебто це він винен у смерті юнака. На яке ж потаємне в страшній самотності маскування прирік себе цей хлопчина, щоб сміливо, відчайдушно помститися ворогам! А Йоганн не знайшов навіть віддаленого, примарного напівнатяку на те, що коїлося в його душі.

Курсантам сказали, що курсанта Фазу переведено в один з філіалів школи.

Йоганн відкрив Гвіздкові правду й рекомендував, не забуваючи про обережність, розповісти про все тим, кому Гвіздок довіряє. Він також інформував Центр про героїчний вчинок Фази — ополченця Андрія Андрійовича Басалиги, 1922 року народження, студента МДУ, як з'ясувалося з особової справи курсанта.

Думаючи про Андрія Басалигу, Йоганн відчував одночасно і скорботу втрати, і почуття захоплення перед цим чудовим юнаком, чиє майстерне прикидання він не зміг розгадати. Такому прикиданню вчився і Вайс, усі тонкощі його він осягав тут день за днем. І немовби в новому сяйві Йоганн усвідомлював свій обов'язок, і чим явніше меркнув ореол його власної винятковості, тим дужче зміцнилася надів знайти тут вірних соратників.

Втеча і «зрада» курсанта Фази плямою лягли на Центральну показову школу розвідників при «штабі Валі» і викликали посилений нагляд всіма доступними засобами не тільки за курсантами, але й за викладацько-інструкторським складом.

Дітріх разом з підлеглими йому співробітниками контррозвідувального відділу розробив цілу систему відповідних заходів, і перевірним випробуванням мали бути піддані навіть досить поважні співробітники абверу.

Виконуючи Вайсові вказівки, Гвіздок став помітно виділятись успішністю серед інших курсантів. Ревне читання антирадянської пропагандистської літератури дало йому змогу досить розсудливо схвалювати політику Гітлера. До того ж він тепер являв собою приклад бадьорості й життєрадісності, і це справляло найприємніше враження. Усе це було підставою, щоб призначити Гвіздка старшим групи, виділеної для виконання особливо секретного завдання.

Цю групу перевели в окреме приміщення. Тут офіцер абверу ознайомив курсантів з двома найновішими німецькими снарядами для диверсійних дій і терпляче вчив, як треба з ними поводитись.

Перший снаряд призначався для підриву залізничного полотна. Це була металева конусоподібна трубка, начинена в основі клеєподібною масою, що склеює будь-який предмет. На верхівці трубки — ковпачок, що одгвинчується, до якого прикріплена шворка од висадника.

Снаряд слід приліпити до рейки, а потім, одгвинтивши ковпачок, смикнути шворку й чимдуж тікати в укриття, бо вибухав снаряд майже тієї ж миті.

Другий снаряд — для зруйнування телеграфних стовпів і щогл електропередачі — скидався на ковбасу. Тістоподібна речовина загорнута в непромокальний папір. Перед вибухом у «ковбасу» втикається капсуль, насаджений на кінець бікфордового шнура.

Крім того, офіцер продемонстрував курсантам набір запалювальних засобів, виготовляють їх німці, як відомо, з великою майстерністю.

З усього цього видно було, що група виконуватиме диверсійні завдання.

Прочитали завершувальні лекції: роз'яснили, як уникати стеження, як поводитися в разі затримання і на допитах.

Як слід поводитися в місцях заслання, учив солідний лектор, надмірно товстий і тому хворий на ядуху. Він так яскраво і мальовничо, з таким чудовим знанням справи розповідав про тюремні звичаї і способи пристосування до них, так вихваляв свою власну спритність і хитрість, що мимоволі виникала думка, нібито перебування в тюрмах — найкращі сторінки життя цього типа.

Але в його відповідях на запитання було тяжке протиріччя. З одного боку, він мусив вселити курсантам бадьорість і надію й тому не міг залякувати їх суворістю тюремного режиму. А з другого боку, він мусив погасити усі їхні надії і так залякати ув'язненням і жахами тюрми, щоб вони вибрали самоліквідацію, аніж добровільну явку з повинною. Тому, ухиляючись від прямих відповідей, він головним чином посилено рекламував пілюлі з отрутами як шедевр німецької хімічної промисловості, що діє вмить і, отже, майже безболісно.

Інструктаж про порядок користування фальшивими документами проводив охлялий плішивий чоловік із зниділим вузьким обличчям. Своїх зубів у нього не було, їх заміняли вставні, і коли він говорив, щелепи клацали, немов паща капкана. Німці звільнили його з тюрми, де він відбував черговий строк за спекуляцію валютою. Це була його спадкова спеціальність, і, схильний до неї, він добре вивчив діловодство радянських адміністративних органів.

Дивлячись безнадійно на свій обвислий живіт, він мимрив: