— Ти живеш у сім’ї, а не в борделі, — сказав Дон Балатоне, — ти член моєї сім’ї, а я свято бережу нашу честь. І доти, поки ти не розпрощаєшся зі своєю паршивою шлюхою, сина ти не побачиш. Забирайся звідси і подумай над моїми словами…

Але сьогодні Дон Валлоне змушений був порушити свій розпорядок; вийшовши в море, він одержав три радіограми по своєму особистому шифру, прочитав їх і, піднявшись на місток, сказав капітанові:

— Еміліо, будь ласка, швидше в Ніццу.

В порту його чекав величезний «крейслер», найпомітніша в місті машина; водій повільно провіз Дона Валлоне по набережній; сивоголовий старий відчинив вікно, усміхаючись, милувався поодинокими вже курортниками, що лежали на піщаному пляжі; у вересні ніде було повернутись, навіть початок жовтня видався спекотливим, та вночі на восьме заштормило, сипонув косий дощ, і природа за одну ніч змінилася, настало відчуття осені; іржаве листя каштанів услало дороги, вони здавалися золотистими, ходити по іржавому листю було сумно до болю в серці, немов топчеш минуле щастя.

Коли водій, не поспішаючи, повернув з набережної, обличчя Дона Валлоне вмить змінилося, стало жорстким, зморшкуватим.

— Жвавіше, — сказав він.

— Водій натиснув на газ, машина рвонула, немов хтось перерізав невидимі канати, які тримали її; проскочив під жовте світло, зі скреготом повернув у невеличкий провулок, загальмував біля магазину; Дон Валлоне прудко, не по літах легко вискочив з машини, забіг у магазин, пройшов через нього і вийшов на паралельну вулицю, перевірився, мигцем оглянувся, штовхнув двері в бар, кивнув хазяїнові, що витирав стойку, й хутко спустився крутими сходами вниз, до телефонних кабін.

В кишені, як завжди, були приготовані дрібні монети.

Спершу Дон Валлоне подзвонив у Берн.

— Добрий день, — сказав він глухо й змінив голос, почувши брата, — це я, Вітторе. Мій племінник сьогодні прибув. Подбайте, щоб він добре відпочив. У нього завтра нелегкий день.

— Я постараюсь, — відповів Дон Ауреліо, зрозумівши те, що йому й належало зрозуміти, і поклав трубку.

Потім подзвонив у Вашінгтон.

— Алло, це я, все буде гаразд, тільки нехай подбають, щоб лакеї як слід простежили за костюмами для завтрашньої гала-партії.

— Будемо старатися, — відповів перший заступник директора ЦРУ Майкл Велш. — Лакеї цілком кваліфіковані.

Розмову закодовано, голос змінено, однак кожне слово має свій смисл, розшифрувати неможливо.

Після цього Дон Валлоне зателефонував до Нью-Йорка, сказавши тільки одне слово:

— Скандальте!

Полковник Санчес зрозумів, що сидіти за столом немає більше сенсу; понад міру інформації; він приїхав до палацу о восьмій ранку, прочитав шифротелеграми, що передали з міністерства закордонних справ, міністерства громадської безпеки й генерального штабу; уважно вивчив статті, опубліковані світовою пресою в зв’язку з його проектом економічної модернізації; провів нараду з директором енергетичного проекту Хорхе Крістобалем, з управляючим Банком розвитку Веласко та міністром енергетики й планування Енріке Прадо; вніс корективи в промову, яку підготував для нього апарат з нагоди відкриття бібліотеки іноземної літератури; обговорив поточні справи з міністром оборони Лопесом; прийняв посла Іспанії — розмова мала аж ніяк не протокольний характер, Санчес дав зрозуміти, що Гаривас зацікавлений у тісному економічному співробітництві з Мадрідом і згоден, як це пропонує Леопольдо Граціо, найсерйознішим чином зважити на інтереси тих банків за Піренеями, котрі візьмуть участь у розв’язанні економічної програми Гаривасу.

І Санчес поглянув на годинник, підвівся з-за столу, вийшов до секретаріату, сказав черговому, що їде хвилин на сорок в «Клаб де Пескадорес» зіграти партію в більярд — єдина тепер можливість зосередитись, щоб працювати вночі, до третьої ранку (їздити до Еухеніо й Кармен під бліци фоторепортерів, які без упину чатують на неї, не можна — в правій пресі одразу ж з’являться статті про «розпутство одного з полковників, що зробив своєю коханкою приму-балерину Гаривасу»; та звідки їм знати, що Кармен ніяка не коханка, а вірний дружок, як і її Еухеніо, що його кохана, Марі Кровс, далеко й ніколи — принаймні, поки він сидітиме в палаці, — сюди не прилетить; їм не судилося бути разом, йому не простять іноземки, такий характер його народу, дуже він натерпівся від них; обпікся на молоці, то й на воду студить; націоналістична сліпота зникне лише тоді, коли люди матимуть рівні права на свободу й достаток, інакше, декретом, націоналізму не викорениш).

Начальник охорони майор Еміліо Карденас спитав, на якому автомобілі поїде прем’єр; він знав, що Санчес нікому не дозволить сісти за кермо машини, це його пристрасть. Після замаху за рішенням уряду, під натиском майора Лопеса полковник усе-таки погодився, щоб його тепер скрізь супроводжували дві машини з озброєними до рубів офіцерами із з’єднань «червоних беретів», які були рід командуванням міністра оборони.

— Слухай-но, майоре, давай поїдемо на «альфа ромео», але не бери ти цих хлопців, не треба! Якщо захочуть мене вколошкати, то уколошкають.

Карденас знизав плечима.

— Мене ці головорізи дратують не менше, ніж тебе, «полковнику… Добийся, щоб відмінили рішення уряду…

Санчес і Карденас закінчили одну школу, їх зв’язувала юнацька дружба; разом примкнули до руху «патріотичних офіцерів за прогрес батьківщини»; разом вийшли під кулі диктатора, коли чаша терпіння народу переповнилась; Карденас дуже любив Санчеса ще відтоді, як ходили в бойскаутські походи; це й вирішило його долю — після перемоги саме Карденаса призначили очолювати охорону уряду; потім, між іншим, майор Лопес вніс пропозицію довірити йому охорону одного лише прем’єра.

«Зрештою, — доводив він членам кабінету, що зібралися на екстрене засідання після того, як праві терористи вчинили спробу висадити в повітря центральний телеграф, — доля країни завжди залежить від долі лідера, тому, вважаю, армії разом з силами безпеки можна довірити охорону членів кабінету, а от охорону полковника Санчеса я пропоную доручити Карденасу, всі ми знаємо, чому я називаю саме це ім’я».

Санчес тоді докірливо подивився на полковника Діаса, якого перевели на посаду начальника генерального штабу всупереч волі Лопеса; на цьому наполіг міністр громадської безпеки Пепе Ауреліо; він, як і Діас, не вірив Лопесу; полковника Санчеса це дратувало: «Не можна піддаватися відчуттям; Вест-Пойнт ні про що іще не говорить! Хуан Мануель (так звали міністра фінансів) дістав освіту в Бонні, не можна через це підозрювати його в таємних зв’язках з Геншером чи Штраусом!» Шеф громадської безпеки, щиро відданий Санчесу, змушений був піти на маневр: «Діас потрібен поряд з майором Лопесом для того, щоб нашим відомствам було легше координувати роботу захисту батьківщини; Діас має досвід штабної школи, він у моєму міністерстві просидів три місяці на закордонній розвідці; ситуація така, що з Лопесом повинна бути людина-координатор, у. мене немає ніяких претензій до майора, мабуть, я невміло пожартував».