— Інтерв’ю з полковником Санчесом.

— Ого! Але ж я знаю, що він нікому не дає інтерв’ю.

— Мені дав.

— Де це інтерв’ю?

— Тут, — вона кивнула на свою сумку. — Тільки не передруковане.

— В мене чудова стенографістка — фрейлейн Жоссе. Продиктуйте їй, я зразу прочитаю і пущу в набір… Думаю, три тисячі франків вас влаштує?

— І ви згодні оплатити вартість авіаційного квитка?

— Безумовно, але тоді я заплачу вам дві тисячі франків, і це буде справедливо.

— О’кей… Я ставлю, правда, одну умову, пане Доле…

— Ви сама чарівність, я готовий піти вам назустріч в усьому, але, на жаль, не вмію підкорятися умовам… Пропозиція — будь ласка…

— Я віддам інтерв’ю з Санчесом тільки в тому разі, якщо ви надрукуєте і мій коментар. В дечому я не згодна з полковником і пишу про це з усією певністю…

— Диктуйте коментар моїй фрейлейн Жоссе, я погляну.

Через дві години Доле запросив до себе Марі.

— Інтерв’ю блискуче, ви поб’єте мадам Фалачі, повірте нюху комерсанта від журналістики. Я ставлю матеріал у номер. Ваш коментар про те, що в Гаривасі назрівають тривожні події, я надрукую через номер, після того як з’являться відгуки на інтерв’ю.

— Відгуки з’являться, я вам це обіцяю. Мені хочеться побачити коментар, не чекаючи відгуків…

— Фрейлейн Кровс, — сказав Доле, і посмішка на його обличчі згасла, наче її й не було, — я сказав вам лише те, що вважав за потрібне сказати. Вирішуйте. Все на ваш розсуд…

Через сорок хвилин коментар Марі Кровс разом з інтерв’ю ксероскопіювали й надіслали фрау Розен.

Через годину п’ятнадцять матеріал був уже в конторі пана Брюкнера.

Через сім годин копію документів вручив у Мюнхені представникові ЦРУ заступник директора БНД.

Назавтра — по тому ж ланцюгу — редакторові Доле було запропоновано оплатити всі витрати за неопублікування коментаря Марі Кровс про те, що «в Гаривасі вибухонебезпечна ситуація» і «коли лідери революції не називають імен тих, хто має намір скинути Санчеса, то не тому, що не можуть чи не хочуть цього зробити, а тільки через те, що ждуть слушної години — зручної й доцільної для такої заяви».

«Активність груп, споріднених з концерном Дігона, — зробила висновок Кровс, — не може не бути пов’язана з надією на те, що у Гаривасі до влади прийдуть нові люди, «покладливіші», які «тверезо» оцінюють традиційну роль північного сусіда і його державні, а також ділові інтереси. Один з молодих майорів сказав мені на закінчення розмови: «Якщо ми протримаємося кілька місяців, то надовго збережемо владу; в противному разі нас чекає катастрофа».

Марі Кровс звернулася в ті редакції, з якими раніше підтримувала постійні контакти, але її розмови тепер фіксувалися; на редакторів натискали заздалегідь. Їй нічого не лишалося, як бігати у пошуках тієї газети чи журналу, які могли б надрукувати те, що вона обіцяла Мігелю Санчесу.

Дон Валлоне тепер день розподіляв на три рівні частини: перед сніданком він цілу годину плавав у басейні, потім, випивши кави, вивчав телекси, що надходили з його контор у Палермо, Римі, Мілані, Відні, Марселі, Нікозії, Хайфі, Каїрі, Гонконзі, Далласі й Майамі, надсилав вказівки, диктуючи їх своєму стенографістові в присутності адвоката Доменіко Ферручі; без консультації з Ферручі він не робив жодного кроку; потім переглядав відгуки світової преси на новини кіно, сам, не довіряючи нікому, збирав досьє на провідних акторів; вивчав дані, що надійшли з бірж; насамперед його цікавили «стрибки» цін на срібло — вихідний матеріал у виробництві кіноплівки; після цього аналізував повідомлення з Південної Америки — там його цікавила земля, він носився з проектом створення свого «Лас Вегасу»; генерал Стреснер, «довічний президент» Парагваю, був на зв’язку; старий диктатор розумів, що поповнити казну фашистського режиму без залучення іноземних туристів неможливо, потрібна індустрія; а втім, Дон Валлоне сказав якось адвокатові Ферручі, що «Стреснер надто одіозний, краще було б зав’язати хороші зв’язки з Уругваєм, там нібито досягнуто стабільності»; після цього він спускався на другий поверх обідати, як правило, разом з Ферручі; інколи запрошували продюсера Чезаре, який із зовсім невідомого адміністратора, що працював на зйомках, виріс — з допомогою. Дона Валлоне — в одного з найбільших європейських кінобосів, він мав двадцять чотири прекрасні кінотеатри в Мілані, Неаполі, Римі, Парижі, Токіо і Нью-Йорку, фінансував талановиту молодь, яка тямила у бізнесі й кіноділі (головний закон мафії — спадкоємність, ставка на тих, кого витяг з багна, ті не зрадять); двічі на місяць приїздив особистий духівник Дона Валлоне, при ньому не подавали ні м’яса, ні вина; його візити випадали на понеділок, саме цей день у Дона Валлоне був розвантажувальним, він їв яблука і пив соки і нічого більше.

Після годинного відпочинку біля басейну Дон Валлоне виходив на яхті в море; радіостанцію було обладнано за останнім словом техніки, зв’язок з усім світом налагоджено, шифр надійний.

Тут він одержував секретну інформацію, підтримуючи контакт з людьми, які безпосередньо були зв’язані з агентурою Центрального розвідувального управління. Із «службою аналізу і дослідження» банків Кун Леба й Дейва Ролла, тобто з підрозділами, котрі провадили роботу, подібну до щоденної практики ЦРУ, але зорієнтовану на політиків лише в тій мірі, в якій вони могли допомагати чи заважати бізнесу, Дон Валлоне листувався особисто, не довіряючи своїх таємниць нікому; після радіопередачі тексти негайно спалювались, пам’ять у нього була феноменальна.

На яхті він працював до сьомої години, потім у море спускали канатні східці, він ще раз купався, як і приписав його особистий лікар Джузеппе Ісідоро, до знемоги — єдиний засіб проти хвороби віку, остеохондрозу; потім йому приносили середземноморські фрукти — краща гарантія легкого півгодинного сну, а вже тоді повертався в Ніццу, дивився з онуками фільми, які вибирав сам, щоб не було кадрів з голими жінками та іншої подібної гидоти, грав партію в шахи з адвокатом Ферручі, не любив програвати, Ферручі це знав, але все-таки ніколи не піддавався патрону; йшов у спальню до свого улюбленця, наймолодшого онука Луїджі, сідав на краєчку його ліжка й розповідав казку на ніч. Дуже часто він складав казки сам, хоч Луїджі найбільше любив історію про Чіпполіно, аби тільки не було страшно.

Дон Валлоне гладив хлопчика по м’якому, шовковому волоссю, і така в його голосі була ніжність, любов до малого, що той засинав дуже швидко, схопивши діда рученятами за великий палець…

Опівночі Дон Валлоне йшов до своєї каплички, ставав на коліна перед іконою, молився і потім уже лягав спати; після того як три роки тому померла його дружина, він не був близький ні з одною жінкою; коли ж дізнався, що середній син, Гвідо, батько Луїджі, постійно зраджує дружину, а недавно купив квартиру якійсь балерині, він позбавив його права жити в своїх замках.