Гаривас, мабуть, найгарячіше місце, сказав він собі, треба тікати туди, де стріляють. Чи розлучатись. А що тоді буде з нею? Що вона може без мене? їй здається, що вона все розуміє, але ж я знаю, що це не так. Вона загине, а я ж кохаю її…

… І все-таки вранці Бреннер сказав:

— Мішель, мабуть, нам треба розлучитися. Коли ми зробимо це?

— Коли? — вона всміхнулася. — Хоч сьогодні… Тільки це не те запитання — «коли?», любий мій… Ти спочатку постарався б відповісти на інше запитання, найчесніше: а чому ти хочеш розлучитися? Чому?

— Захопилася філософією? — спитав він, посміхнувшись. — Ну-ну… Я вилечу днів через два, в тебе є тиждень для того, щоб дати відповідь на моє запитання. А я трохи пізніше відповім на твоє конче потрібне «чому?». Домовились?

Степанов завжди приїздив у аеропорт заздалегідь; він любив спостерігати зовсім особливе життя в прикордонні землі й неба; дух, що панував тут, часом нагадував йому останню мить за кулісами перед відкриттям завіси в день прем’єри, коли Борис Равенських гриз свої короткі селянські нігті, змахував долонею чортиків з лівого плеча, невидимих нікому, крім нього, ставав блідим до синяви, але неодмінно всміхався, змовницьки підморгуючи тим, хто стояв біля нього, ніби натякав, що наперед знає, як усе скінчиться, що, мовляв, він абсолютно впевнений у шквальному успіхові п’єси; як швидко він згорів, як багато не встиг зробити! А Галина Волчек приходила за куліси в якомусь дивному платті, хрипко, по-одеському лаялась, гладила акторів по голові, знаходила для кожного незвичайні слова, підбадьорювала, а сама шепотіла Степанову на вухо: «Ми провалимось так, як ще ніколи не провалювались». І всі за кулісами були якісь очманілі, ось як тут, в аеропорту; відчужені усмішки; розгублені, наче в останній раз, погляди; напружене чекання, коли диктор оголосить посадку на літак.

Тут, в Орлі, Степанов чомусь часто згадував нічний ханойський аеропорт, коли він повертався в Китай після тримісячного відрядження до партизанів; світло було тьмяне, голоси тихі, війна є війна; посадка на «Іл-12» проходила швидко, треба злетіти до появи «фантомів»; добрий, променистоокий Фам приніс тоді пляшку лікеру; на відміну від лаосців, які пили міцну рисову самогонку, тут, у Ханої, віддавали перевагу тягучій солоднечі невідомого європейцям напою, дуже смачно, тільки починаєш відчувати себе жінкою, надто вже вишукано; самогонка надійніша, особливо коли треба підніматися на пасажирському літаку під снарядами «фантомів»…

Степанов чітко уявив собі скорботне обличчя Костянтина Михайловича Симонова; той розповідав, як він летів у вересні сорок першого на незграбних напівфанерних бомбардувальниках бомбити Берлін. «Я тайком випив півсклянки спирту, — говорив він, — і не тому, що панічно боявся смерті, її кожен боїться; я боявся, що не встигну зробити те, що мушу зробити, я дуже боявся не написати того, що не мав права не написати. Відтоді я завжди п’ю перед польотом, усе-таки підйом у небо поки що протиприродний, років через сто це стане побутом, а «ТУ» замінить дорогу нам усім «емочку».

Степанов підійшов до стойки бару, замовив каву, до посадки на літак в Шьоньоф лишалося ще хвилин сорок; згадав Романа Кармена; тринадцять років тому, всього лише тринадцять («Иных уж нет, а те далече») він проводжав Степанова сюди, в Орлі; Степанов вирішив тоді будь-що потрапити в Іспанію; Кармен сумно говорив, як він йому заздрить: «Іспанія — це зовсім особлива сторінка нашої біографії, ліліпут, це молодість, це Гриша Сироїжкін, Володимир Антонов-Овсієнко, Хаджі Мурат Мамсуров, Ілля Еренбург, Михайло Кольцов, Всеволод Вишневський, це Арагон, Ернест Хемінгуей, це генерал Лукач, це дуже хороші люди, ліліпут, це незвичайний, гіркий, але чистий час, Митю».

Степанов добре пам’ятав цей аеропорт, коли він повертався сюди із Сантьяго після вбивства Альєнде; життя йшло тут своїм звичаєм; люди ошаліло всміхались один одному, поспішали до виходу на посадку, обмінювалися телефонами, пили віскі; чоловіки кадрились до гарненьких стюардес, все було як і завжди, але ж два дні тому десь у світі переміг фашизм, убили Альєнде, загнали на стадіон під палюче сонце художників і поетів, друкарів і лікарів; саме в ці хвилини, коли Степанов прилетів сюди, у веселий, благополучний паризький аеропорт, чудовому співакові Віктору Хара відрубали в катівнях руки… Маленькою, добре направленою сокиркою…

Все перехрещується, подумав Степанов, все дивне й швидкоплинне. Пам’ять виявляє себе непізнанно; вона резерв думок; але іноді може бути й баластом, уступивши місце новим враженням, що відкладаються в черепочку од дня вчорашнього, а то виблисне раптом невідомо чому — і піднімається баласт; резерви, вперед! Минуле бачиться наяву і шарпає боляче… Це тільки для мене заходить сонце; а для когось воно саме у цю мить сходить… А чому не припустити думку, що наша земля — це велетенський космічний корабель; таємниче, вогнедишне ядро — двигун; верхні шари атмосфери — стіни, зроблені з матеріалу, не відомого нам ще і не вивченого; летимо собі, в зірки врізаючись, не думаючи про те, що ми всі брати й сестри, але хто сказав, що родичівство гарантує від кровної ворожнечі? Збагнути себе й тих, хто навколо тебе, це означає творити епоху. І не так уже багато й треба для цього: розум, по-перше, і точне відчуття минулого, по-друге. Без ватіканських мракобісів не було б ні Лютера, ні Жижки, ні Гойї, а без тиранії останніх Людовиків, без їхньої сліпої впертості не було б ні Марата, ні Робесп’єра, а ті, в свою чергу, породили Наполеона… Все пов’язано, все, абсолютно все, на цій грішній землі… Так мало часу всім відпущено, от бачите, ми нехтуємо поїздами, все норовимо в небо, час економимо… Чорта з два, не економило, а гаємо… Як же нерозумно ми гаємо час! Хочемо зрозуміти те, чого не зрозуміли з першого разу, б’ємося, мучимось, а години летять, бо кожному відпущено своє; той, хто любить математику, не повинен втрачати дні, штудіюючи естетику, коли, звичайно, його до цього не вабить; у нашому короткому житті все треба робити весело і з насолодою, до чого душа лежить. Те, що робиш через силу, з натугою, завжди буває другосортним; ніхто точно не знає, скільки існує ескізів «Сікстинської мадонни» чи «Тайної вечері», всі бачили не ескіз, а роботу… Легкість — це не слабкість, як у нас вважають, легкість — це вершина мужності, це вміння приховувати тугу в собі самому; чого варте таке, інше питання, тільки вищий суд оцінить силу того, хто вміє легко жити, ховаючи від усіх горе і обставляючи себе не ескізами — а лише завершеними роботами…

Степанов завжди захоплювався римлянином, якого засудив до страти Калігула; імператор любив дивитися, як карали, ту таємничу мить насильного переходу в небуття; він спитав приреченого за хвилину до того, як мав відбутися останній акт трагедії, що він відчуває і про що думає. Той відповів: «Я хочу напружити всі сили, щоб уловити — за коротку мить смерті, — чи ворухнеться бодай щось у моїй душі і відчує вона, що виходить з тіла». Імператор засміявся: «Навіщо це тобі? Ти ж поринеш у безмовність!» Засуджений пояснив: «Ні, про все те, що я помічу, я по можливості повідомлю своїм друзям, правда, це станеться трохи пізніше…» Не було в нього зарозумілості, тяжкої й натужної, він не вважав, що все на планеті здригнеться в момент його знищення, він легко чекав зустрічі з невідомістю, але ж кожна чиста сторінка — це невідомість; хто знає, яку формулу буде на ній написано?! А раптом після цього одкровення світ перевернеться? Люди бачитимуть духовним зором? Зрозуміють все про себе? І тоді зітхне людство, скинувши з себе тягар упередженості…