Фанні було все тяжче лишатись на місці, ще мить — і вона, певно, спробувала б утекти від нього, хай навіть привернувши до себе загальну увагу, — аж раптом почула рятівні звуки, яких так довго чекала, дивуючись, чого вони спізнюються. Урочиста процесія, очолена Бедлі, внесла чайну тацю, чайника, солодкі тістечка і звільнила Фанні від тоскного полону, у якому вона перебувала і тілом, і душею. Містер Кроуфорд нарешті мусив відійти; а вона тепер була вільна і, допомагаючи розливати чай, почувалася в безпеці.

Едмунда не вельми засмутила можливість знов говорити і чути все, що говориться довкола; проте, хоча бесіда видалася йому занадто довгою і хоча, подивившись на Фанні, він завважив, що обличчя її палає збентеженням, йому хотілося вірити, що так багато слів не могло бути сказано даремно.

Едмунд вирішив, що лише від Фанні залежатиме, чи будуть вони обговорювати її стосунки з Кроуфордом; і якщо вона не почне цієї розмови, він також буде мовчати. Але минуло два дні взаємної стриманості, і він мусив за батьковим проханням змінити свій намір і постаратися вплинути на Фанні, щоб допомогти своєму другу.

День від'їзду Кроуфордів було вже призначено, вони мали скоро від'їздити; і сер Томас подумав, що варто вдатися до іще однієї спроби, перш ніж молодий джентльмен покине Менсфілд, щоб усі його клятви у вічному коханні та узи сердечної прихильності, якими він себе зв'язав, були зміцнені надією. Сер Томас від душі бажав, щоб містер Кроуфорд проявив себе якнайкраще і з цього боку. Він хотів, щоб той був взірцем вірності, і розумів, що для цього буде правильніше не випробовувати його стійкість надто довго.

Для Едмунда батькове прохання втрутитися не було неприємним: він і сам хотів краще зрозуміти почуття Фанні. Вона звикла радитися з ним у будь-якому скрутному становищі, і він надто любив її, щоб зараз примиритися з її недовірою. Він сподівався, що зможе їй допомогти; кому ж іще вона відкриє своє серце? Якщо їй не потрібна допомога, то, може, потрібна просто дружня бесіда. Бачити Фанні відчуженою, мовчазною, стриманою було так незвично; треба зламати цю стіну відчуження; адже сама вона, безперечно, хоче, щоб він це зробив.

— Я поговорю з нею, сер. Скористаюся з першої ж нагоди і поговорю з нею віч-на-віч, — такою була його відповідь батькові після цих роздумів; і, почувши від сера Томаса, що вона якраз прогулюється алеєю, Едмунд поспішив приєднатись до неї.

— Я прийшов трохи прогулятися з тобою, Фанні, — мовив він. — Можна? — І він узяв її під руку. — Давно вже ми з тобою отак не гуляли разом.

Фанні висловила свою згоду радше поглядом, аніж словами. Вона почувалася пригніченою.

— Але ж, Фанні, — додав він по хвилі, — щоб наша прогулянка була приємною, потрібно щось більше, ніж просто ходити стежкою. Ти повинна поговорити зі мною. Я знаю, тебе щось мучить. І знаю, про що ти думаєш. Ти ж не можеш гадати, наче мені нічого не відомо. Чи я повинен дізнаватися про все від будь-кого, лише не від самої Фанні?

Фанні, одразу ж спохмурнівши, прикро вражена, відповіла:

— Якщо ти чув про все від інших, кузене, то мені нема чого додати.

— Про події — можливо; але ж твої почуття, Фанні, — про них ніхто не може розповісти, окрім тебе. Я не збираюся тебе силувати; якщо ти сама цього не хочеш — я не наполягатиму. Я просто думав, тобі від цього стане легше.

— Боюся, ми думаємо надто по-різному, щоб мені могло стати легше, якщо я розповім про свої почуття.

— Ти гадаєш, ми думаємо по-різному? А мені зовсім так не здається. Я думаю, якщо порівняти наші думки, з'ясується, що вони такі ж подібні, як було завжди. А саме: я вважаю пропозицію Кроуфорда вельми вигідною та бажаною, якщо ти можеш відповісти на його почуття. Я вважаю цілком природним бажання твоєї сім'ї, щоб ти могла відповісти йому взаємністю; але якщо не можеш, ти вчинила правильно, коли йому відмовила. То про що ж ми думаємо по-різному?

— О ні! Я гадала, що ти мене звинувачуєш, що ти проти мене. Яка радість, що це не так!

— Цю радість ти могла б відчути раніше, Фанні, якби її шукала. Але як ти могла подумати, що я проти тебе? Як ти могла собі уявити, що я стою за шлюб без любові? Навіть якби я загалом і мав подібні погляди, як ти могла уявити, що я буду такої ж думки, коли йдеться про твоє щастя?

— Дядечко вважав, що я вчинила неправильно; і я знаю, він говорив з тобою.

— Усе, що ти вчинила, Фанні, я вважаю цілком правильним. Я можу шкодувати про це, можу дивуватися… хоча ні, навряд; у тебе просто не було часу, щоб відчути прихильність до нього. Але я думаю, ти вчинила правильно. Як можна в цьому сумніватися? Сором тому з нас, хто на це здатний. Ти його не любиш, і ніщо не могло б виправдати твоєї згоди.