— У нашій літургії, — зауважив Кроуфорд, — є красоти, яких не може зіпсувати навіть неуважне, недбале читання; але в ній також є і багато зайвих повторень, які можна зробити непомітними, лише прочитавши їх якомога краще. Принаймні для мене це так, бо мушу зізнатися, я не завжди слухаю з належною увагою (він кинув погляд на Фанні); дев'ятнадцять разів із двадцяти я думаю про те, як слід було б читати цю молитву, і жадаю прочитати її сам. Ви щось сказали? — він хутко ступив до Фанні й звернувся до неї в зовсім іншому, ніжнішому тоні; а почувши у відповідь «ні», додав: — Ви певні, що нічого не говорили? Я бачив, вуста у вас ворухнулися, і подумав, може, ви збираєтеся сказати, що мені слід бути уважнішим і не дозволяти думкам розсіюватись. Ви справді не збиралися цього сказати?

— Ні, що ви, я певна, ви самі знаєте, як вам слід робити… я… я не могла навіть подумати…

Вона загнулася, відчуваючи, що її захопили зненацька, і не могла змусити себе говорити далі, хоч Кроуфорд ще кілька хвилин чекав продовження. Потім він повернувся на колишнє місце і заговорив так, наче й не було цієї романтичної перерви.

— Гарно виголошена проповідь — річ іще більш незвичайна, ніж гарно прочитана молитва. Просто гарна проповідь — це рідкість. Важче гарно сказати, ніж написати; адже правила та премудрощі письменства вивчають частіше. А гарно написана та гарно прочитана проповідь дає величезне задоволення. Я не можу слухати таку проповідь без щирої поваги і в таку мить відчуваю, що ладен прийняти сан та проповідувати. У мистецтві проповідника — якщо це справжнє мистецтво — є щось таке, що варте найвищої похвали та пошани. Пастир, який може зворушити й зацікавити неоднорідну масу слухачів, виголошуючи обмежений набір істин, давно вже заяложених посередніми проповідниками; який може сказати щось нове, що збуджує цікавість і вражає уяву, і при цьому поважати смаки та почуття своєї пастви, — таку людину та її служіння важко переоцінити. Я б хотів бути таким.

Едмунд засміявся.

— Справді, хотів би. Я ніколи не міг слухати видатного проповідника без того, щоб йому не позаздрити. От тільки мені була б потрібна лондонська публіка. Я міг би проповідувати лише освіченим людям, таким, що здатні оцінити моє красномовство. І до того ж не знаю, чи сподобалося б мені проповідувати часто; так, іноді, може, раз чи двічі за весну, після того як мене тижнів шість поспіль чекатимуть з нетерпінням; але не постійно. Постійно — це не для мене.

Тут Фанні, що не могла не прислухатись до його слів, мимохіть похитала головою; і Кроуфорд вмить зробив крок до неї, пристрасно допитуючись, що вона мала на увазі. І оскільки Едмунд, який сидів поруч з нею, збагнув, що атака обіцяє бути вельми серйозною, бо в хід підуть і погляди, і ніжні слова, — він втулився аж у самий куток, повернувся до них спиною і взяв газету, від душі бажаючи, щоб його люба маленька Фанні врешті-решт погодилася пояснити, чому вона похитала головою, і таким чином вгамувала палкого закоханого; і, сумлінно намагаючись не чути ні звуку з їхньої розмови, Едмунд бурмотів про себе різноманітні об'яви — «Прекрасний маєток у Південному Уельсі», «Для батьків і опікунів», «Чудовий об'їжджений мисливський кінь».

Тим часом Фанні, картаючи себе за те, що не змогла лишитися такою ж незворушною, як і мовчазною, і вельми прикро вражена поведінкою Едмунда, намагалася, наскільки те дозволяли її скромність і почуття такту, спекатися Кроуфорда, уникнути його поглядів та розпитувань; а він, не відступаючись, щедро вдавався й до того, й до іншого.

— Що ви мали на увазі, похитавши головою? — допитувався він. — Що це мало означати? Напевно, осуд. Але що ви могли засуджувати? Що я сказав таке, що могло бути для вас неприємним? Вам здалося, що я говорив не до речі? Чи без належної поваги до цього предмета? Тоді скажіть, що це так! Тільки скажіть, у чому я схибив. Я хочу, щоб мені вказали на мою помилку. Ну, я дуже вас прошу; відкладіть на хвильку своє вишивання. Що ви мали на увазі, похитавши головою?

І марні були її благання:

— Прошу, сер, не треба… Прошу вас, містере Кроуфорд! — і марно вона намагалася відвернутись; він так само вперто, тихо, але нетерплячим тоном, і в такому ж близькому сусідстві, повторював ті ж самі питання. Вона хвилювалася дедалі більше, їй було прикро й ніяково.

— Як ви можете, сер? Ви мене просто вражаєте; дивуюся, як ви можете…

— Що вас вражає? — підхопив він. — Ви дивуєтеся? Що ж такого в моєму проханні, чого ви не можете зрозуміти? Я з радістю поясню вам, що змушує мене вас розпитувати, чому мене так цікавить усе, що ви говорите й робите, і що мені цікаве зараз. Я не хочу, щоб це надто довго лишалося для вас незрозумілим.

Фанні, попри все своє збентеження, злегка всміхнулася, але не сказала нічого.

— Ви похитали головою, коли я зізнався, що не хотів би виконувати обов'язки священика постійно. Так, ось це слово: «Постійно!» Я його не боюся. Я готовий вимовити його по літерах, прочитати його, написати при кому завгодно. Не бачу в цьому нічого страшного. А на вашу думку, мені слід його боятися?

— Можливо, й так, сер, — мовила Фанні, бо їй зрештою набридло мовчати. — Можливо. Я подумала — як шкода, що ви не завжди розумієте себе так добре, як тієї миті, коли говорили.

Кроуфорд, радий, що нарешті домігся від неї хоч слова, вирішив будь-що не дати розмові згаснути; і бідолашна Фанні, яка сподівалася таким суворим докором змусити його замовкнути, з прикрістю зрозуміла, що помилилася, — просто тепер його цікавість була звернена на інший предмет, а один потік слів змінився іншим. Він конче хотів добутися від неї якихось пояснень. Йому не траплялося такої нагоди від самого побачення в кабінеті її дядечка — і, певно, вже не трапиться до від'їзду. Леді Бертрам, що сиділа по інший бік столу, можна було не брати до уваги, бо вона, як завжди, перебувала в солодкій напівдрімоті; а Едмунд продовжував виявляти надзвичайну цікавість до газетних оголошень.

— Ну, що ж, — мовив Кроуфорд після зливи стрімких запитань, на які почув лише дуже ухильні відповіді, — тепер я щасливіший, ніж був досі, бо краще розумію вашу думку про мене. Ви вважаєте, що я непостійний, легковажний, схильний діяти під впливом миттєвого настрою; при такій думці не дивно, що… Але побачимо. Я не лише на словах постараюся переконати вас, що ви помиляєтеся; за мене говоритиме моя поведінка; розлука, відстань, час скажуть усе за мене. Вонидоведуть вам, що як хтось і вартий вашої прихильності, то це я. Звичайно, ви незрівнянно благородніші за мене; про цея знаю. У вас є такі чесноти, які я раніше вважав просто не притаманними людській натурі. У вас є щось янгольське, таке, чого неможливо не тільки побачити — бо цього не сягає зір, — але таке, чого не може осягнути й уява. І все ж таки мене це не лякає. Щоб завоювати вас, не потрібно володіти такими ж чеснотами. Про це не може бути й мови. Той, хто бачить ваші чесноти і шанує їх більше від усіх інших, той, хто любить вас більш відданою любов'ю, — лише той і має право на вашу любов. Ось що дає мені певність у своїх силах. За цим правом я заслуговую вашої любові — і заслужу її. І якщо ви переконаєтеся, що моє почуття до вас саме таке, як я кажу, тоді… я знаю вас надто добре, щоб у такому разі плекати найсміливіші надії. Так, люба моя, кохана Фанні… Даруйте (схаменувся він, побачивши, що дівчина злякано відсахнулася від нього), — перепрошую. Напевне, я ще не маю права… але ж як іще я можу вас називати? Чи ви гадаєте, що навіть зараз я подумки називаю вас інакше? Ні, я думаю про «Фанні» з ранку до вечора, «Фанні» сниться мені вночі. У цьому імені бринить така ніжність, — жодне інше ім'я не могло б пасувати вам краще.