— Просто диво, як це Джулія не закохалася в Генрі, — сказала вона Мері.

— Напевне закохалася, — холодно відповіла Мері. — І закохалися в нього, як мені здається, обидві сестри.

— Обидві! Ні, ні, це просто неможливо. Не дай, будь ласка, йому цього зрозуміти. Подумай про містера Рашворта!

— Ти б краще порадила міс Бертрам подумати про містера Рашворта. Їй це не завадить. Я часто думаю про багатство містера Рашворта, — як на мене, краще б воно належало комусь іншому; але про нього самого я ніколи не думаю. З такими статками людина може бути представником графства в парламенті; йому можна не обирати жодної професії і бути лише представником графства.

— Можливо, він і справді скоро буде в парламенті. Коли повернеться сер Томас, містер Рашворт, цілком можливо, балотуватиметься від якогось округу; але поки що ніхто не спонукав його до дії.

— Сер Томас звершить чимало добрих справ, коли повернеться, — помовчавши, сказала Мері. — Пам'ятаєш «Звернення до тютюну» Хокінса Брауна, що наслідує Поупа?

Я вигадала таку пародію:

Отже, все залежить від повернення сера Томаса.

— Ти відчуєш, як це справедливо й розумно, коли побачиш його в колі сім'ї. Без нього нам тут не дуже добре. У нього надзвичайно гідна манера триматись, як то й належить главі такої родини, і він будь-кого вміє поставити на місце. Нині на леді Бертрам ніби й зважають менше, ніж було при ньому; і ніхто не може, як він, приборкати місіс Норріс. Проте, Мері, не думай, будь ласка, що Марія Бертрам зацікавилася Генрі. Я певна, що Джулію^ він не цікавить, інакше вона б не фліртувала з містером Йєтсом, як учора ввечері, і хоч Генрі з Марією добрі друзі, я, проте, думаю, що їй надто подобається Созертон, аби вона могла зробити неправильний крок.

— Я б не була певна в щасті містера Рашворта, якби Генрі з'явився тут ще до їхніх заручин.

— Якщо в тебе виникли такі підозри, треба щось робити; і одразу ж після вистави ми серйозно з ним поговоримо, щоб він сам чітко знав, чого хоче; а якщо він не має серйозних намірів, хоч це й наш Генрі, ми на якийсь час відішлемо його звідси.

Насправді ж Джулія страждала, хоч місіс Грант цього не помітила, та й інші члени родини також нічого не підозрювали. Вона закохалася, вона кохала ще й зараз і звідала всі тортури, через які має пройти палка й чутлива вдача, розчарувавшись у дорогих для неї, хай навіть і нерозумних, сподіваннях і відчувши, що з неї жорстоко посміялися. Її поранене серце палало гнівом, і лише гнівні думки могли її втішити. Сестра, з якою вони досі дружили, стала її найзапеклішим ворогом; тепер вони були чужі одна одній, і Джулія була не аж такою великодушною, щоб не виколихувати в собі надію на сумний кінець тих залицянь, на те, що Марію буде покарано за таку безсоромну поведінку щодо неї, а також до містера Рашворта. Не маючи жодного справжнього ґанджу вдачі чи розбіжності в думках, що могло б зашкодити їхній дружбі, доки інтереси в них були однакові, сестри за теперішніх обставин виказали чи то замало любові одна до одної, чи то недостатню стійкість переконань, щоб лишатися великодушними або хоча б справедливими, виявити благородство чи співчуття. Марія тріумфально йшла до своєї мети, не зважаючи на Джулію; а Джулія щоразу, побачивши, як Генрі Кроуфорд приділяє увагу Марії, сподівалася, що це викличе ревнощі Рашворта і врешті-решт спричинить привселюдний скандал.

Фанні розуміла майже всі почуття Джулії і співчувала їй; але зовні між ними не було дружби. Джулія не робила кроків назустріч, а Фанні не звикла поводитись надто вільно. Вони були самотні у своїх стражданнях, і єдиним зв'язком між ними було співчуття Фанні.

Обидва брати і тітонька були неуважні до душевного стану Джулії і не бачили його справжньої причини, заклопотані власними справами. У кожного вистачало своїх клопотів: Том з головою занурився в театральні справи і не помічав нічого, що прямо не стосувалося його. Едмунд, розриваючись між своєю театральною та справжньою роллю, між сподіваннями міс Кроуфорд та обов'язком, між коханням і душевною стійкістю, був так само неуважним; а місіс Норріс була надто заклопотана — вона встигла владнати безліч дрібниць для їхньої вистави, давала розпорядження, наглядала за пошиттям костюмів, не забуваючи про ощадливість, за яку ніхто їй не дякував, і з потаємною втіхою зберігала то там, то тут по півкрони для відсутнього сера Томаса, — і, звісно ж, у неї бракувало часу, щоб стежити за поведінкою його доньок і берегти їхнє щастя.

Усе зрештою владналося; театр, актори, акторки, костюми — все просувалося вперед; проте, хоч і не було ніяких значних перешкод, Фанні невдовзі побачила, що для всього товариства це не було безперервною розвагою, і вона вже не помічала того жвавого захоплення, яке спершу навіть здавалося їй надмірним. Кожен почав на щось нарікати. Едмундові також було на що скаржитися. Усупереч його волі з міста приїхав декоратор і одразу ж взявся до роботи, що завдало значних збитків і, що найгірше, спричинило поговір про їхні приготування; а брат, замість того щоб прислухатися до його думки й обмежити коло глядачів, роздавав запрошення всім знайомим, кого йому доводилося зустріти. Тома також почала дратувати неспішність декоратора, і він зазнав усіх мук чекання. Він уже вивчив свою роль — кожну свою роль, оскільки взяв на себе всі незначні ролі, які можливо було поєднати з роллю Управителя, і йому не терпілося грати; і кожен з цих днів вимушеного неробства посилював відчуття, що всі його ролі надто дріб'язкові, і Том дедалі більше шкодував, що вони не вибрали якої-небудь іншої п'єси.

Фанні, яка завжди була вельми уважним, а часто й взагалі єдиним слухачем, раз у раз доводилося чути скарги й нарікання більшості з них. Саме вона дізнавалася, що містер Йєтс, на думку всіх, надто пишномовний; що сам містер Йєтс розчарувався в Генрі Кроуфорді; що Том Бертрам говорить надто швидко — і не розбереш, що він каже; що місіс Грант усе псує недоречним сміхом; що Едмунд зі своєю роллю пасе задніх; і що просто біда мати справу з містером Рашвортом, якому для кожної репліки потрібний суфлер. Їй також було відомо, що бідолашний містер Рашворт часто не має з ким репетирувати; він скаржився їй так само, як і всі інші; а для неї було так очевидно, що Марія його уникає і вряди-годи без жодної потреби повторює свою першу сцену з містером Кроуфордом, що вона з жахом чекає від нього нових ремствувань. Ніхто нічим не був задоволений, а тим паче безтурботний, і вона бачила, що кожен хоче того, чого йому бракує, і цим самим дає іншим привід для докорів. У кожного роль була або занадто довга, або закоротка; ніхто не слухав реплік партнера з належною увагою; ніхто не пам'ятав, з якого боку мусить виходити на сцену; ніхто, крім самого скаржника, не дотримувався ніяких вказівок.

Фанні здавалося, наче вона отримує від їхньої вистави не менше безневинних радощів, ніж усі інші; Генрі Кроуфорд грав дуже добре, і їй подобалося, нишком прослизнувши до театру, спостерігати за репетицією першого акту, незважаючи на ті почуття, які пробуджували в ній деякі репліки Марії. Марія, на її думку, також грала добре, занадто добре; і після кількох перших репетицій Фанні стала для них єдиним представником публіки і була вельми корисною то в ролі суфлера, то в ролі глядача. Наскільки вона могла судити, містер Кроуфорд був найкращим із акторів; він мав більше впевненості в собі, ніж Едмунд, більше таланту й смаку, ніж містер Йєтс. Він не подобався їй як людина, проте вона мусила визнати, що актор з нього чудовий, і небагато хто вважав інакше. Містер Йєтс, щоправда, нарікав на його млявість та незворушність; і врешті-решт настав день, коли містер Рашворт, похмуро дивлячись на Фанні, мовив: