Я стояла у вузькому коридорі, біля стіни з численними дверима до лікарських кабінетів. У кріслі перед гінекологічним кабінетом сиділа його дружина і читала книжку. Під вікном, за низеньким столиком із олівцями і пластиліном, його донька малювала щось на великому шматку паперу. Коли я увійшла, дівчинка підняла голову й усміхнулася до мене. Вона усміхалася точно так само, як він. Усім обличчям. І так само, як він, примружувала при цьому очі.

Я відчула, як у мене тремтять руки. У цю мить його дружина встала, бо її покликала медсестра. Вона відклала вбік книжку, сказала щось доньці й, усміхнувшись до мене, запропонувала сісти в крісло, яке звільнила. Пройшовши повз мене у вузькому коридорі, зачепила мене своїм велетенським животом. Вона була на останніх тижнях вагітності.

Мені потемніло в очах. Я підійшла до вікна і, не зважаючи на протести інших хворих, відчинила його навстіж та почала глибоко вдихати повітря. Хтось побіг по медсестру. За мить від свіжого повітря мені стало краще. Я зачинила вікно і вийшла. Його донька перелякано дивилася на мене і не розуміла, що відбувається.

Мені вже не потрібні були антибіотики. Дорогою я висипала до вуличного смітника помаранчі й цитрини з торбинки. А до наступного викинула аспірин. Раптом я відчула, що дуже хочу похворіти. Спочатку бути смертельно хворою, а потім заритися кудись. Так, щоб мене ніхто ніколи не знайшов. Обійняти свого дитячого плюшевого лося, притулитися до нього і зникнути десь на безлюдді заміських дач.

Коли я дійшла до свого будинку, то не мала сили піднятися на п’ятий поверх. На кожному сходовому майданчику я зупинялася і відпочивала. П’ятнадцять хвилин, а часом і довше. Раптом я відчула себе страшенно хворою. Як мені й хотілося. Заснула вбрана на дивані вітальні. У мене не вистачило сили навіть на те, щоб роздягнутися і перейти до спальні. Мені снилося, що його донька зі страху переді мною заховалася у шафі і бавиться моїм плюшевим лосем, видлубує виделкою його чорні пластмасові очі.

Я прокинулася аж через вісімнадцять годин. Устала, витягла свій квиток до Брюсселя і спалила його над рукомийником. Потім витягла з розетки телефон. А перед тим викликала слюсаря і поміняла замки у дверях. Щоб він більше ніколи не міг зайти сюди. Коли слюсар пішов, я зачинила двері на новий ключ і заховала його під подушку. Того ж дня прийняла рішення, що коли вилікуюся від ангіни, відразу ж знайду собі іншого чоловіка. І відразу ж завагітнію від нього. І це буде значно надійніше, ніж міняти замки в дверях.

Спершу я тільки плакала і спала. Потім літак до Брюсселя відлетів без мене. Того ж дня кашель став легшим і випав ніж із плечей. А коли понизилася температура, я усвідомила, що він напевно не знає, чому не працює мій телефон і чому мене не було в тому літаку. І чому мене немає на роботі. Я була переконана, що ті дзвінки і стукання в двері, які я чула, але ігнорувала протягом останніх кількох днів, то напевно був хтось із його друзів або й він сам.

Минали мої дні й ночі з тих семи і восьми у Брюсселі, а я потроху переходила зі стану «як він міг зробити мені таку прикрість» до стану «а яку, власне, прикрість він мені зробив?». Що я собі думала? Що він повертається до ліжка дружини і вони там грають у шахи чи цілі ночі роздивляються альбоми з фотографіями юності? Тим більше, що його дружина не була «баберою, яка важить два центнери», а я «90-60-90 коханкою на десять вулиць далі». Його дружина була гарна, а не товста й занедбана. Зрештою, я ніколи не думала про неї так. Але не чекала і того, що вона настільки гарна, якою була там, під кабінетом лікаря, перед самими пологами, тому це так сильно мені й заболіло.

І її живіт, коли вона протискалася повз мене у вузькому коридорі. Коли торкалася до мого живота своїм, у якому була його дитина, тоді я відчувала себе так, ніби хтось випалював мені над пупком розплавленим залізом цей напис Йоганна 30.01.1978. Таке тавро ставлять на вівцях або коровах.

Бо у мене в голові була зовсім інша психологічна схема, напевно, вичитана з книжок і створена за власним бажанням, схема, згідно з якою його дружина — це майже його мати. Асексуальна. Конкурентка, то правда, але така, якою завжди залишається, наприклад, теща. Таку абсурдну модель я собі створила — Фройд міг би тішитися мною.

Я ніколи не питала його, чи спить він із дружиною. Ніколи не питала і про те, чи хоче мати з нею ще дітей. Просто якось так несвідомо вирішила, що, оскільки він залишає в мені свою сперму, то непорядно було б залишати її ще і в іншій жінці. Особливо такій святій та асексуальній, як його дружина.

Для мене вона була частково оточена ореолом святості. Грішницею мусила бути тільки я. Вона мала право на його повагу і щоденні молебні, зате я повинна була мати ексклюзивне право на його чуттєвість і тіло. Я переплутала те, що психоаналітик назвав би неврозом, із життєвою моделлю, яка з тріском розвалилася на дрібні уламки в коридорі клініки, коли живіт його вагітної дружини торкнувся мого. І насправді я мала б бути зла на себе за те, що створюю собі утопічні моделі. Але я була зла на нього. За те, що замість молитися на неї, він кохався з нею. А її величезний живіт зробив це таким очевидним.

Поза тим я однозначно переоцінювала роль сексу у своїх стосунках із ним. Це так тривіально. Саме так. Тривіально й банально. Сексуальність — це найтривіальніший, найпримітивнішний і найпростіший спосіб гарантувати собі чиїсь почуття. І тому так легко її переоцінити. І, мабуть, саме через це стільки чоловіків повертаються додому на обід, але за почуттями ідуть до повій.

Я також переоцінила сексуальність. І зі мною сталося те саме. Зі мною, постійною клієнткою психотерапевтів. Бо мені було дуже потрібне чиєсь почуття. І коли я вилікувала свою брюссельську ангіну, то вирушила на полювання.