У травні 1994 року Анджей пішов на ринок купити трускавок, які дуже любив. І тут розірвалася бомба. Його поховали на цвинтарі у Сараєві.

Вона тужила.

Тужила за ним постійно. Відчувала тільки спрагу й тугу. Ні холоду, ні тепла, ні голоду. Тільки тугу і спрагу. Їй були потрібні лише вода і самотність. Тільки на самоті вона могла втопитися у своїй тузі так, як того хотіла.

Навіть уві сні не було відпочинку. Вона не тужила уві сні, бо тужити уві сні неможливо. Вона могла тільки бачити сни. Їй снилася туга за ним. Вона засинала зі сльозами на очах і в сльозах прокидалася.

Її друзі бачили це. Не радили їй нічого. Вони були надто добрими друзями. І занадто добре знали її. Єдине, що могли зробити, це вирвати її на кілька годин із цієї туги. Кіно, дзвінки, несподівані візити, раптові прохання опікуватися чужими дітьми. Тільки щоб у неї не було часу думати. Вони організовували вечірки, без жодного приводу, тільки для того, щоб була нагода витягти її надвір. Хоча б на кілька годин.

Вона приходила до них зібрана й усміхнена, хоча не могла бачити усміхнених людей. Вона приносила їм квіти, вони складали їх у вазонки, а їй ці квіти ввижалися вже зів’ялими.

Вона намагалася не носити чорного одягу. І не мати темних кругів під очима. Постійно була зосереджена. Максимально. Усі її зусилля були скеровані на те, щоб не показати свого болю. Вона сміялася тільки обличчям. Відтворювала сміх інших. Це було помітно, бо часом вона починала сміятися пізніше за інших.

Вона не скаржилася. Ніколи не згадувала про нього. Не хотіла розмовляти про нього ні з ким. Тільки раз, один-єдиний раз щось тріснуло в ній, немов шкіра на ще свіжому шрамі.

Це сталося на Мартиних іменинах. Бо саме завдяки Марті вона зустріла Анджея. Якби Марта одного разу не вирішила вийти заміж, то Ада не зустріла б Анджея.

Того дня Марта без попередження прислала по Аду таксі. Просто так. Хтось подзвонив у двері. Вона відчинила. Молодий таксист подав їй аркуш паперу. Вона впізнала почерк Марти. Ми на тебе чекаємо. Таксист знає, що не може поїхати без тебе. Марта.

Вона зробила макіяж, залпом випила один за одним два келихи червоного вина «для відваги», взяла з нічного столика подарунок для Марти і поїхала. Вони обійнялися в порозі. Марта прошепотіла їй на вухо:

— Іменини без тебе не мали б сенсу. Я дуже рада, що ти приїхала.

Вона познайомила її з усіма. Серед гостей був молодий семінарист. Марта згадувала колись, що познайомилася з ним, коли робила репортаж, — вона працювала журналісткою в одному з усепольських видань, і що він «був цікавий». Семінарист ходив за Адою хвостом. Не відходив ні на мить. Був зарозумілий, поверхово начитаний і довкола його вуст виступала піна від невтомного оповідування про себе і про те, що «привело його до правди і Бога».

Вона ніяк не могла його позбутися. Не допомогла навіть втеча до туалету — він чекав на неї під дверима. І щойно вона вийшла, одразу ж почав говорити. З того ж місця, на якому зупинився перед тим, як вона його покинула.

Коли він почав про «жахливе безглуздя релігійної війни на Балканах», вона зрозуміла, що їй час додому. Нервово шукала поглядом Марту, щоб попрощатися. І тут раптом почула це пусте речення, яке семінарист промовив театральним, добре поставленим голосом:

— Ми не втратили Анджея. Ми отримали нового ангела. Ти теж повинна так думати.

Вона різко повернула до нього голову. Побачила його складені як до молитви долоні, погляд ментора, який знає все на світі, й огидну піну в кутиках вуст…

І тоді не витримала. Впустила на підлогу келих, наблизила до його обличчя і сказала:

— Що ти, придурку, можеш знати про втрати?! Ну що?! Чи ти хоча б раз, один-єдиний раз у житті бачив Анджея?!

Вона кричала. Кричала істерично. Усі в кімнаті замовкли і повернули голови в їхній бік.

— Чи ти знаєш, що я віддала б усіх твоїх засраних ангелів за одну годину з ним?! Одну-єдину годину! Щоб сказати йому те, що не встигла. Чи ти знаєш, що я сказала б йому насамперед?! Сказала б, що дуже шкодую про всі ті гріхи, яких не встигла з ним скоїти?! Ні?! Ти не знаєш цього! Ти, семінарський пророк, месія-аматор, ти не знаєш цього?! Але знаєш, що я повинна думати!

Вона замовкла. Закрила обличчя долонями. Її трусило, як в епілептичному нападі. У кімнаті запала цілковита тиша. Раптом вона опанувала себе, запхнула руку до своєї сумочки, що висіла через плече, витягла хустинку і швидким рухом провела нею довкола вуст знерухомілого від несподіванки семінариста. Потім з огидою кинула зібганий білий папірець хустинки на підлогу, відвернулася і поспіхом вийшла з кімнати, переступаючи по друзках розбитого келиха.

Але так було тільки раз. Один-єдиний раз. Ніколи більше вона не зіпсувала нікому вечірки. Коли її запрошували, вона приходила. А потім якоїсь миті хтось раптом помічав, що її вже немає. Вона виходила геть, не сказавши нікому ні слова, і поверталася чимшвидше додому, найчастіше в таксі, щоб лягти на свою подушку і спокійно поплакати. Бо насправді їй хотілося тільки пити й тужити. І ще часом хотілося померти. Найкраще від нападу спогадів.