— Це і є спадкоємець?

— Так. Після смерті сера Чарльза ми з’ясували, що він господарює у себе на фермі, в Канаді. З огляду на відгуки, це чудовий молодий чоловік. Я зараз кажу не як лікар, а як довірена особа й виконавець духівниці сера Чарльза.

— Інших претендентів на спадщину немає?

— Ні. Єдиний інший родич, про якого нам удалося дещо дізнатися, це Роджер Баскервіль — молодший брат нещасного сера Чарльза. Всього братів було троє. Середульший (це й був батько Генрі) помер замолоду.

Молодший, Роджер, уважався в родині паршивою вівцею. Він успадкував Баскервілівську деспотичність і був як дві краплі води схожий на фамільний портрет того самого Гуго Баскервіля. В Англії Роджер не прижився і змушений був тікати до Центральної Америки, де й помер у 1876 році від жовтої лихоманки. Генрі — останній нащадок роду Баскервілів. За годину і п’ять хвилин я маю зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Він сповістив мене телеграмою, що сьогодні вранці приїжджає до Саутґемптона. Отже, містере Холмс, порадьте, як мені з ним учинити?

— А чом би йому одразу не поїхати до свого родового маєтку?

— Так, це рішення напрошується саме собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, які жили там, трагічно гинули. Я певен, якби сер Чарльз мав можливість із мною поговорити перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка давнього роду в це страшне місце. І водночас не можна заперечувати, що спокій усієї нашої бідолашної округи залежить від того, погодиться сер Генрі жити у своєму маєтку чи ні. Якщо Баскервіль-Хол стоятиме пусткою, всі починання сера Чарльза зведуться нанівець. Я боюся, що моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах візьме гору над здоровим глуздом, і тому звертаюся до вас по пораду.

Холмс замислився.

— Двома словами, справа така, — сказав він нарешті. — Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Чи правильно я вас зрозумів?

— У всякому разі, є підстави думати саме так.

— Так. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони здатні згубити цього молодого чоловіка не тільки в Девонширі, але й у Лондоні. Важко уявити собі диявола з територіально обмеженою владою. Адже це не якийсь там член парафіяльного управління.

— Якби вам довелося стикнутися з усім цим самому, містере Холмс, ви б так не жартували. Виходить, по-вашому, серові Генрі байдуже, де бути — у Лондоні чи Девонширі? Він приїде через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що мені робити?

— Я раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанієля, який шкребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал по сера Генрі Баскервіля.

— А потім?

— Потім ви почекаєте, поки я обміркую план подальших дій, а доти нічого йому не розповідайте.

— Скільки часу вам знадобиться на це?

— Доба. Я буду вам дуже вдячний, докторе Мортімер, якщо ви з’явитеся тут завтра о десятій годині ранку й приведете з собою сера Генрі Баскервіля. Мені потрібно познайомитися з ним.

— Гаразд, містере Холмс.

Доктор Мортімер записав дату й годину побачення на манжеті й, так само розгублено озираючись навсібіч, швидко вийшов із кімнати.

Холмс гукнув його зі сходового майданчика:

— Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви стверджуєте, що примару й раніше зустрічали на болотах?

— Так, про це свідчать троє.

— А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?

— Не знаю. Не чув.

— Дякую вам. На все добре.

Холмс сів на улюблене місце в кутку дивана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною усмішкою, що завжди з’являлася в нього на обличчі, коли перед ним поставало завдання, варте його уваги.

— Ідете, Ватсоне?

— Так, якщо я нічим не можу часу вам допомогти.

— Ні, друже мій, я звертаюся до вас по допомогу, коли треба діяти. Але яка чудова справа! З різних поглядів просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, зайдіть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Заздалегідь вам вдячний.

Постарайтеся до вечора не повертатися. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавого завдання, яке ми отримали сьогодні вранці.

Під час напруженої розумової роботи мій друг потребував самоти і спокою, коли він зважував усі, навіть найдрібніші деталі справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, які відомості вагомі, а якими можна зневажити. Тому я увесь день провів у клубі й повернувся на Бейкер-Стріт тільки увечері, близько дев’ятої години.