— А тепер, докторе Джеймс Мортімер…

— Що ви, що ви! Я не маю докторського ступеня, я лише скромний член Королівського хірургічного товариства.

— І, очевидно, людина з науковим спрямуванням розуму?

— Я маю лише певний стосунок до науки, містере Холмс: так би мовити, збираю мушлі на березі неосяжного океану пізнання. Якщо не помиляюся, я маю честь говорити з містером Шерлоком Холмсом, а не з…

— Ні, доктор Ватсон — перед вами.

— Дуже радий знайомству, сер. Ваше ім’я часто згадується разом з ім’ям вашого друга. Ви мені надзвичайно цікаві, містере Холмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий видовжений череп і такі розвинені надбрівні дуги. Дозволите мені промацати ваш тім’яний шов? Зліпок з вашого черепа, сер, міг би прикрасити будь-який антропологічний музей доти, доки не вдасться одержати оригінал. Не вважайте, що це лестощі, але я просто заздрю такому черепові.

Шерлок Холмс запропонував нашому дивакуватому гостеві крісло.

— Ми з вами, очевидно, обидва фанатики своєї справи, сер, — сказав він. — Як видно з вашого вказівного пальця, ви звикли самі набивати люльки. Не соромтеся, закурюйте. — Доктор Мортімер вийняв із кишені тютюн і з приголомшливою спритністю набив люльку. Його довгі, трохи тремтливі пальці рухалися швидко й неспокійно, ніби лапки у комахи.

Холмс сидів мовчки, але швидкі, короткі погляди, які він кидав на нашого цікавого співрозмовника, яскраво свідчили про те, що ця людина дуже його зацікавила.

— Мені здається, сер, — почав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїм учорашнім і сьогоднішнім візитами не лише заради обстеження мого черепа.

— Ні, сер, звичайно, ні! Звісно, я щасливий, що мені випала така нагода, але до вас мене привело зовсім не це, містере Холмс. Я людина аж ніяк не практична, а тим часом переді мною раптово постало одне надзвичайно серйозне і дуже дивне завдання. Вважаючи вас другим за величиною європейським експертом…

— Он воно як, сер! Чи дозволите поцікавитись, хто має честь бути першим? — досить різким тоном запитав Холмс.

— Праці пана Бертільйона [2] вселяють велику повагу людям із науковим мисленням.

— Тоді чому б вам не звернутися до нього?

— Я вже згадував, сер, про «наукове мислення», але як практик ви неперевершені — це визнають усі. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвої…

— Так, трохи, — відповів Холмс. — Одначе, докторе Мортімер, я вважаю, що ви вчините дуже правильно, якщо негайно, без відступів, розповісте мені, у чому полягає справа, для вирішення якої вам потрібна моя допомога.

— У моїй кишені лежить один манускрипт, — сказав доктор Джеймс Мортімер.

— Я помітив це, щойно ви увійшли, — сказав Холмс.

— Манускрипт дуже давній.

— Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки це не підробка.

— Звідки вам про це відомо, сер?

— Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені краєчок цього манускрипту зо два дюйми завширшки. Який це експерт, якщо він не зможе встановити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть? Вам, можливо, випадала нагода прочитати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.

— Точна дата — тисяча сімсот сорок другий. — Доктор Мортімер вийняв рукопис із бічної кишені піджака. — Цю фамільну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть якого сколихнула весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його другом. Це був чоловік владний, розумний, досить практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все-таки він ставився до цього документа дуже серйозно, тож був готовий до того кінця, що його спіткав.

Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.

— Ватсоне, придивіться до написання літери «д». Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату складання документа.

Я подивився через його плече на пожовклі аркуші з напівстертими рядками. Угорі сторінки було написано: «Баскервіль-Хол», а нижче стояли великі, розгонисті цифри: «1742».

— Це, вочевидь, якийсь запис.

— Так, запис одного переказу, що побутує в роді Баскервілів.

— Але, наскільки я розумію, ви прийшли порадитися зі мною щодо питання практичнішого і ближчого до нас за часом.

— Так, дуже близького! Тут не можна зволікати, проблему слід вирішити протягом доби. Рукопис зовсім короткий, і він безпосередньо стосується справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.

Відкинувшись на спинку крісла, Холмс зімкнув кінці пальців і з виглядом цілковитої покори перед долею заплющив очі. Доктор Мортімер повернувся до світла і високим скрипливим голосом почав читати нам цікаву повість про події давнини: