–  Ще пе­ред хви­ли­ною ка­за­ли ви, Оле­но, що мож i полю­бити се, що не­на­ви­дi­лось.

–  Так, але па­пi­рос­ка - се не лю­ди­на.

–  О, Оле­но, Оле­но, - клик­нув вiн, - у що ви вжи­ли­ся? Ку­ди за­­го­нюєте­ся ви у своїй хо­роб­ли­вiй, пе­ре­сад­же­нiй уявi?

Вона на­че га­ди­на та зви­ну­лась, вип­рос­ту­ва­лась, та й так ча­ту­ва­ла на йо­го сло­ва.

–  Подумайте, ра­ди бо­га, i про свою бу­ду­чи­ну. Згляньте­ся на не­щас­них, го­рем при­би­тих ро­ди­чiв. Не за­ли­шай­те зад­ля якоїсь уяви ста­ти для них пiд­по­рою. I ви мо­же­те ко­лись бу­­ти ма­тiр'ю!

–  Дальше, па­не док­то­ре, дальше…

–  Я й хо­чу дальше го­во­ри­ти. Ку­ди, пи­та­юся вас, ку­ди дi­нуться ва­шi ро­ди­чi, на­ко­ли не прий­дуть зви­чай­нi мi­сяч­нi гро­шi? До най­стар­шої сест­ри? Во­на має са­ма вже дi­ти; i, як нам обоїм звiс­но, хо­роб­ли­во ску­па. До Iри­ни? До­хо­ди вчи­те­ля му­зи­ки, хоч i спо­сiб­но­го й ду­же iн­те­лi­гент­но­го, ху­де­нь­кi. Крiм то­го, вiн хо­ро­ви­тий, а що йо­му з ча­сом мо­же лу­чи­тись, звiс­но ме­нi аж над­то доб­ре, а i вам не мо­же се ли­ши­тись тай­ною. Що ста­неться з ва­ми, з най­мо­лод­шою се­ст­рою? А батько­вi й ма­те­рi аби не бу­ло де на ста­рiсть i го­ло­ву скло­ни­ти?!

–  Чи ж я то­му вин­на, па­не док­то­ре?

–  Сього я не ка­жу; од­нак ви не смiєте за­бу­ва­ти, що вiн i ваш батько!

–  Вiн мiй батько, а я йо­го донька…

Старого чо­ло­вi­ка об­гор­ну­ла сильна не­тер­пе­ли­вiсть.

–  Ради бо­га!
– склик­нув.
– Ад­же дi­ти ма­ють якiсь обо­в'я­з­ки суп­ро­ти ро­ди­чiв! Се би вам пре­цiнь зна­ти!! А накол­и всьо­го iн­шо­го не хо­че­те уз­на­ва­ти, то му­си­те приз­на­ти, що вiн вас жи­вив!

Її очi за­ми­го­тi­ли.

–  Тут i дiй­шли ми до ме­ти… - ска­за­ла во­на з зим­ним усмi­хом, пiд­час ко­ли з її ли­ця не­на­чеб зник­ла й ос­тат­ня кра­пелька кро­вi.
– Жи­вив ме­не. Сього я не мо­жу за­бу­ти й нiко­ли не за­бу­ду, па­не док­то­ре, нi­ко­ли!
– ска­за­ла вро­чис­то.
– Вi­д­­повiдно до моїх сил, вiд­по­вiд­но до моїх здiб­нос­тей, а вла­с­ти­во вiд­по­вiд­но до мо­го знан­ня, кот­рим ме­не мiй батько i те­пе­рiш­нiй уст­рiй сус­пiльний ви­вi­ну­ва­ли, хо­чу со­бi са­ма за­роб­ля­ти на кус­ник хлi­ба, а за­роб­ле­ним щи­ро дi­литись з ро­ди­ча­ми… Од­нак зад­ля обов'язку про­ти во­лi ско­ву­ва­тись з муж­чи­ною, з обов'язку йо­го i се­бе оббрiху­вати… В чiм ме­нi тут до­ба­чу­ва­ти свя­тiсть обов'язку, ко­ли са­мий сей обо­в'я­зок ста­не брех­нею? За­киньте ва­шу дум­ку, па­не док­то­ре!
– ска­за­ла, гли­бо­ко вiд­ди­ху­ючи i сла­бо усмi­хаючись. Я не вер­нусь бiльше з раз об­ра­но­го шля­ху. Бачит­е?
– до­да­ла во­на.
– Я дiй­сно од­на з тих "роз­важ­них крити­чних умiв", кот­рi анi се­бе, анi дру­гих не ща­дять. Я все аналiз­ую й не маю ми­ло­сер­дя нi над со­бою…

–  Нi над ва­шим батьком?

–  Так, па­не док­то­ре.

–  З жа­лем пе­ре­ко­ну­юсь, Оле­но, що з вас го­во­рить нелю­д­сь­кий егоїзм, якась бо­же­вiльнiсть. Нi, - го­во­рив вiн згi­р­д­ли­во, - ви, справ­дi, не спо­сiб­нi до са­мо­по­жерт­во­ван­ня!

–  Називайте се в ме­не егоїзмом, од­нак не за­бу­вай­те, що се, що си­лує ме­не ви­хо­ди­ти за­муж за К…го, зi сто­ро­ни мо­їх… та­кож са­мо­любст­во…

–  Ви со­фiст­ка!

–  А ви ли­хий обо­ро­нець прав­ди, па­не док­то­ре…

–  Гiрко бу­де­те ви ко­лись сього жа­лу­ва­ти!
– клик­нув вiн.
– Ви ще не знаєте жит­тя, од­нак во­но са­мо бу­де вас ба­то­жи­ти й зде­ре по­лу­ду з ва­ших зас­лiп­ле­них очей! Страш­на бу­де для вас то­та хви­ля, в кот­рiй ка­ян­ня i сум­лiн­ня обiз­вуться в ва­шiм сер­цi!

–  Я суп­ро­ти усього озб­роєна!
– го­во­ри­ла во­на з тим са­мим сла­бим ус­мi­хом, а її очi ста­ли ми­мо­во­лi вог­кi.

–  Не про­ти всього, Оле­но; про­ти без­ми­ло­серд­ної про­зи жи­т­тя - нi. Оп­ро­че, вже й сильнi­шi ха­рак­те­ри, як ви, зла­малися.

–  Як ви се ро­зу­мiєте?

–  Бiда ло­мить i за­лi­зо, а ви лиш лю­ди­на… Во­на здри­гну­лася i гля­ну­ла на нього не­са­мо­ви­тим пог­ля­дом.

–  Нiколи, па­не док­то­ре, - вiд­по­вi­ла опiс­ля з су­по­кiй­ною го­р­дiс­тю.
– Влас­не для то­го, що я лю­ди­на.

По йо­го ли­цi про­май­нув який­сь за­га­доч­ний ус­мiх. Вiн пi­днявся i схо­пив ка­пе­люх.

–  Зносiть iз гiд­нiс­тю нас­ту­па­ючий удар!
– ска­зав i по­дав їй ру­ку на про­щан­ня.

–  Дякую вам за ва­ше спiв­чут­тя, па­не док­то­ре!
– вiд­по­вi­ла хо­лод­но.

Щось у двi не­дi­лi пiс­ля сеї роз­мо­ви вер­нув рад­ник си­ль­но пiд­пи­тий до­до­му. Док­тор опо­вiс­тив йо­му ре­зультат сво­єї роз­мо­ви з Оле­ною, а внас­лi­док сього i внас­лi­док ви­порожнених ба­гатьох фля­шок був вiн у ли­хiм наст­рою.

Вiн зма­гав­ся з жiн­кою, кот­ра ро­би­ла йо­му гiр­кi до­ко­ри з при­чи­ни йо­го не­щас­но­го на­ло­гу й нас­лiд­кiв, якi вiн те­пер на них спро­ва­див. Вiн вiд­гу­ку­вав­ся їй гру­би­ми сло­ва­ми, за­яв­ля­ючи, що не має зов­сiм на­мi­ру так по­во­ди­тись, як се дур­ним ба­бам за­хо­четься. Вiн був уже до­во­лi дов­го те­рпеливим: те­пер од­нак не стає вже i йо­му тої си­ли…

–  Як мо­жеш та­кi дур­ни­цi плес­ти, чо­ло­вi­че!
– бо­ро­ни­лась рад­ни­ко­ва.
– Хто ос­та­вав­ся зав­сiг­ди па­ном своєї во­лi й роз­поряджував грiш­ми? Хi­ба ж я? Слi­па я бу­ла й не­дос­вiд­че­на, що не на­ло­жи­ла то­бi за­раз з пер­шо­го ра­зу по­во­дiв; не на­йшлась би я ни­нi в та­кiм по­ло­жен­ню, кот­ре до­во­дить ме­не до роз­пу­ки. То­бi i маю зав­дя­чи­ти, що ни­нi лю­ди по­ка­зу­ють на ме­не пальця­ми; на свої ста­рi лi­та бу­ду жеб­ра­ти кус­ни­ка хлi­ба в дi­тей або в за­ро­зу­мi­лих сво­якiв! Од­нак луч­че ум­ру, до­ки се справ­диться!