На вході до бібліотеки вона зупинилася, почувши за дверима чийсь чужий голос. Першою її думкою було, що це чарівний телефон, але ні, не може бути: занадто голосно і занадто близько звучить цей голос. Заглянувши в щілину, вона побачила двох чоловіків у великих шкіряних кріслах один проти одного. Френк, змарнілий від турбот і хвилювань, був у звичайному костюмі, а гість у фраку. Вона чула, як той, інший, називав її чоловіка Френком, а її чоловік у відповідь називав його Джонні. Невимушений тон їхньої бесіди дали їй зрозуміти, що вони давні, вірні друзі.

— Так я тобі і повірю, Френку, — говорив той, інший, — що ти там, у Панамі, поводився як чернець! Напевно, раз десять дарував своє серце прекрасним сеньйоритам!

— Тільки одній, — після паузи сказав Френк, пильно дивлячись, як помітила Королева, в очі своєму другу. — Більше того, — продовжував він, знову помовчавши, — я справді втратив серце… але не голову. Джонні Пасморе, ох, Джонні Пасморе, ти просто джиґун і ловелас, і нічого ти в житті не тямиш. У Панамі я стрів найкращу дівчину на світі: я щасливий, що дожив до зустрічі з нею, і був би радий умерти за неї. Це палка, жагуча, ніжна шляхетна істота — Королева, та й годі.

І Королева, що чула його слова і бачила його захоплене обличчя, посміхнулася гордовито і ніжно: якого люблячого чоловіка знайшла вона.

— Ну, а леді… мм… відповідала тобі взаємністю? — запитав Пасмор.

Королева побачила, як Френк багатозначно кивнув.

— Вона кохає мене так само, як і я її, — серйозно відповів він. — Це я знаю напевно. — Він раптом підвівся зі свого крісла. — Почекай, я зараз покажу тобі її.

Френк рушив до дверей, а Королева, втішена його словами, миттєво шаснула до сусідньої розкішної кімнати, яку покоївка називала вітальнею. Вона з дитячим хвилюванням уявляла собі, як здивується Френк, не знайшовши її в постелі, і лукаво дивилася йому вслід. А він вибіг широкими мармуровими сходами і за хвилину повернувся. Серце Королеви легенько стислося, коли вона побачила, що він не виявляє ніякого занепокоєння з приводу її відсутності в спальні. У руці він ніс клапоть тонкого білого картону і, не оглядаючись, пройшов прямо в бібліотеку.

Припавши до замкової щілини, Королева побачила, що він поклав картон перед Джонні Пасмором і сказав:

— Зваж сам. Ось вона.

— Але чому в тебе такий трагічний вигляд? — запитав Джонні Пасмор після ретельного вивчення фотографії.

— Тому що ми зустрілися занадто пізно. Я був змушений побратися з іншою. І я попрощався з нею назавжди за кілька годин до її вінчання з іншим. Їхній шлюб був вирішений до того, як ми познайомилися. Та, з якою я одружився, щоб ти знав, — теж гарна, чудова жінка. Я все життя буду відданий їй. Але, на лихо, вона ніколи не заволодіє моїм серцем.

Ці слова відкрили Королеві всю гірку правду. Їй стало зле і вона схопилася за серце. Хоча розмова в бібліотеці тривала, вона вже не чула ні слова. Величезним зусиллям волі вона опанувала себе. Нарешті, зсутулившись, схожа більше на скорботну тінь тієї вродливої і гордої жінки, якою вона була лише кілька хвилин тому, Королева пройшла через вестибюль і повільно, ніби в страшному сні, піднялася сходами. Опинившись у спальні, вона втратила самовладання. Люто зірвала з пальця Френкову обручку, жбурнула на підлогу й почала топтати її ногами. Зірвала із себе пічний чепчик і черепашачі шпильки і теж заходилася їх топтати. Потім, здригаючись від плачу і бурмочучи щось невиразне, Королева впала в ліжко. Її трусило як у лихоманці, але, коли Френк, ідучи до своєї кімнати, заглянув до неї в спальню, вона доклавши всіх зусиль, вдала, що спить.

Година, поки він заснув, здалася їй вічністю. Вона встала, взяла оздоблений самоцвітами кинджал, привезений із Долини Загублених Душ, і обережно, навшпиньки, пробралася до його кімнати. Там на нічному столику лежав цей шматок картону — велика фотографія Леонсії. Королева нерішуче спинилася, стискаючи до болю у пальцях кинджал. Кого ж ударити: чоловіка чи Леонсію? Вона ступнула до ліжка і вже занесла руку для удару, та сльози, що ринули з її очей, — ніби пелена туману, сховали від неї чоловіка. Вона зітхнула й опустила руку, яка стискала кинджал.

Тоді вона швидко наблизилася до столика. Її увагу привернули блокнот і олівець. Вона надряпала два слова, вирвала з блокнота аркушик, поклала фотографію Леонсії на блискучу, поліровану поверхню столу, накрила її цим аркушем і завдала удару кинджалом. Вістря поцілило межи очі суперниці і увігналося в дерево. Руків’я захиталося і завмерло.

Доки в Нью-Йорку Ріган спритно продовжував широкий наступ на всі акції Френка, а Френк і Беском марно намагалися з’ясувати, хто їх так притис, у Панамі теж відбувалися не менш важливі події, що звели Леонсію і сімейство Солано з Торесом та начальником поліції, і аж ніяк не останню роль відігравав у цих подіях відіграв повновидий китаєць І Пин.

Старенький миршавий суддя, призначений начальником поліції, солодко дрімав на засіданні суду в Сан-Аитоніо. Ось уже близько двох годин він сопів, час від часу скидаючись головою і щось глибокодумно бурмочучи ві сні, хоча справа, яка розглядалася, була досить серйозною: підсудному загрожувало двадцять років ув’язнення в Сан-Хуан, де навіть найміцніші люди витримували не більше десяти. Але судді не було потреби вслухуватися в те, що розповідали свідки чи в суперечки сторін: він заздалегідь виніс вирок, задовольняючи бажання шефа. Нарешті захисник закінчив свою досить велику промову, секретар суду чхнув, і суддя прокинувся. Він бадьоро озирнувся навколо і прорік: