— Можливо, це й слушно. Честь, як математика, має свої логічні закони. А для жінок не існує ніяких моральних правил, а тільки…

— Тільки гумор, — закінчила за нього Леонсія.

Генрі і Королева покликали їх до себе, в такий спосіб поклавши край їхній бесіді. Френк із Леонсією поспішили приєднатися до них, і всі разом почали розглядати величезне павутиння.

— Чи бачили ви колись таке дивне павутиння? — вигукнула Леонсія.

— Цікаво було б глянути на чудовисько, що виткало її, — зауважив Генрі.

— Краще вже дивитися на нього, аніж бути таким, як він, — сказав Френк.

— Наше щастя, що нам не треба йти туди, — сказала Королева.

Усі запитливо подивилися на неї.

— Ось наша дорога, — показала вона рукою на потік. — Мені це добре відомо. Я часто бачила його в Свічаді Світу. Коли моя мати вмерла і була похована у вирі, я стежила в Свічаді Світу за її тілом і бачила, як воно допливло до цього місця, і потік поніс його далі.

— Але це ж було мертве тіло, — швидко заперечила Леонсія. Суперництво між ними негайно спалахнуло з новою силою.

— Один із моїх списників, вродливий юнак, — спокійно продовжувала Королева, — насмілився — на жаль! — подивитися на мене очима коханця. Він був вкинутий живим у вир. Я теж стежила за ним у Свічаді Світу. Він доплив до цього місця і виліз з води. Я бачила, як він проліз під павутину он туди, до світла, і відразу ж кинувся назад, прямо в потік.

— Ще один мрець, — похмуро промовив Генрі.

— Ні, я продовжувала стежити за ним у Свічаді, хоча певний час навкруги була суцільна пітьма і нічого не було видно, та нарешті він опинився на поверхні великої ріки, освітленої яскравим сонцем, підплив до берега, — я добре пам’ятаю, що це був лівий берег, — виліз з води і сховався серед великих дерев, які не ростуть у Долині Загублених Душ.

Але, як і Тореса, їх усіх жахала думка, що треба кинутися в цю темну ріку, яка ховалася під скелею. Проте Королева наполягала на своєму.

— Ви бачите ці кістки тварин і людей, що побоялись ріки і хотіли вибратися на світло іншим шляхом? Це були живі істоти, зрозумійте! і ось що від них залишилося! А незабаром і цього не буде.

— І все ж, — сказав Френк, — мені раптом так захотілося подивитися на сонце! Побудьте всі тут, поки я піду розвідаю.

Витягши свій револьвер, якому нітрохи не зашкодила вода, тому що кулі в ньому були водонепроникні, він проповз в отвір між нижніми нитками павутини. Як тільки він зник із поля зору, Леонсія, Королева і Генрі почули постріли. І майже відразу знову з’явився Френк; він задкував, відстрілюючись, а на нього наступав творець павутини — гігантський павук, від однієї його волохатої лапи до другої було не менше двох ярдів. Одягнений у панцир тулуб, від якого в боки розходилися лапи, був завбільшки з кошик для паперів. Зрешечений кулями Френка, він усе ще боровся зі смертю. Падаючи, він вдарився об плечі і спину Френка, відскочив, продовжуючи безпомічно махати в повітрі волохатими лапами, і звалився у вируючу воду. Чотири пари очей стежили за тим, як потік домчав його до скелі й затяг під неї.

— Де один, там має бути й другий, — зауважив Генрі, недовірливо поглядаючи на отвір, звідки лилося денне світло.

— Тут єдиний вихід, — сказала Королева, показуючи на ріку. — Ходімо, мій коханий. Разом ми прорвемося крізь пітьму до вільного світу. Пам’ятай: я ніколи не бачила його і незабаром завдяки тобі побачу вперше.

Вона простягла до нього руки, і Френк прийняв їх.

— Це всього лише отвір у стрімкій скелі, а під ним провалля завглибшки з тисячу футів, — поділився Френк зі своїми супутниками тим, що бачив, коли проліз крізь павутину. І, обійнявши Королеву, він стрибнув разом з нею в потік.

Генрі теж обійняв Леонсію і збирався стрибнути слідом за ними, але вона зупинила його.

— Чому ви прийняли жертву Френка? — запитала вона.

— Тому що… — Він замовк і з подивом втупився в неї. — Тому що я хотів бути з вами, — закінчив він. — І ще тому, що я з вами заручений, а Френк був тоді вільний. До того ж, якщо я не помиляюся, Френк цілком задоволений своєю долею.

— Ні, — заперечно похитала вона головою. — Просто він лицар і поводиться відповідно, щоб не ображати почуття Королеви.

— Ну, не знаю. Пам’ятаєте, перед вівтарем біля Великого Дому я сказав, що піду і запропоную Королеві руку і серце, а він засміявся і сказав, що вона не одружиться зі мною, навіть якщо я буду благати її про це. З цього можна зробити тільки один висновок: що він сам хотів із нею одружитися. Та, власне, чому б йому і не одружитися? Він парубок. А вона така красуня.

Але Леонсія навряд чи слухала його. Несподівано вона ривком відхилилася назад і, зазираючи йому в очі, запитала:

— Як ви мене кохаєте? Жагуче? Шалено? Чи можете ви сказати, що я для вас — усе на світі і навіть більше, набагато більше?

Він тільки з подивом дивився на неї.

— Так чи ні? — допитувалася Леонсія.

— Звичайно, можу, — повільно відповів він. — Але мені ніколи й на думку не спадало такими словами освідчитися вам у коханні. Боже мій, та ви ж для мене єдина жінка на світі! Якщо вже говорити про своє почуття, то я б швидше сказав, що люблю вас глибоко, гаряче, ніжно. Їй-право, я так звик до вас, що, здається, знав вас усе життя. І таке почуття в мене було з першого дня нашого знайомства.