Не змінюючи пози, Леонсія непомітно штовхнула Френка погою в плече. Він прокинувся і тихенько сів, проте цей рух привернув увагу незнайомців, і вони на доказ своїх мирних намірів склали луки до його ніг і простягнули руки, показуючи, що роззброїлися.

— Доброго райку, добродії! — крикнув їм Френк англійською, але вони лише похитали головами.

Слова Френка розбудили Тореса.

— Це, мабуть, і є Загублені Душі, — прошепотіла Леонсія Френку.

— Або місцеві агенти в справах продажу земельних ділянок, — з посмішкою шепнув він у відповідь. — Як би там не було, долина населена. Торесе, хто такі ці ваші друзі? З того, як вони на вас дивляться, можна подумати, що це ваші родичі.

Тим часом Загублені Душі відійшли від них і шиплячими голосами почали про щось радитися.

— Їхня мова схожа на іспанську, тільки якась дивна, — зауважив Френк.

— Це просто давньоіспанська мова, ось і все, — сказала Леонсія.

— Нею говорили конкістадори, але тепер ніхто цю мову вже не пам’ятає, — додав Торес. — От бачите, я май рацію. Загублені Душі з того часу не виходили з долини.

— Але вони одружувалися, як усі, — інакше звідки з’явилися б ці три опудала? — промовив Френк.

Тим часом три опудала домовилися між собою і жестами запросили незнайомців іти за ними в долину.

— Це, здається, добродушні і загалом непогані хлопці, хоч у них і сумовиті пики, — сказав Френк, готуючись іти за ними. — Ох і похмура ж компанія, нічого сказати! Вони, мабуть, народилися під час місячного затемнення, або в них померли всі дівчата, або сталося щось іще сумніше.

— Як на мене, саме такими і мають бути Загублені Душі, — зауважила Леонсія.

— Якщо нам не пощастить вибратися звідси, наші обличчя будуть, мабуть, ще похмуріші, — сказав Френк. — Як би там не було, я сподіваюся, що вони ведуть нас снідати. Звичайно, можна було б поїсти і ягід, але ними не наситишся.

Слухняно йдучи за своїми провідниками, вони через годину прийшли на галявину, де стояли халупи і Великий Дім.

— Це нащадки учасників експедиції да Васко, що перемішалися з караїбами, — упевнено сказав Торес, розглядаючи обличчя в натовпі. — Досить поглянути на них, щоб переконатися в цьому.

— І вони повернулися від християнської релігії да Васко до поганських обрядів, — додав Френк. — Подивіться на вівтар: він кам’яний, і хоча в повітрі пахне смаженим баранчиком, це зовсім не сніданок для нас, а жертвоприношення.

— Слава Богові, що це баранчик! — полегшено зітхнула Леонсія. — Адже в давнину поклоніння Сонцю вимагало людських жертв. А тут у них справжній культ Сонця. Погляньте на отого старого в довгому хітоні і золотій шапочці, увінчаній золотими променями. Це жрець Сонця. Дядько Альфаро багато розповідав мені про цей культ.

Над вітарем за жерцем височіло величезне металеве зображення Сонця.

— Золото, щире золото! — прошепотів Френк. — Без жодної домішки. Подивіться на промені: вони надто великі і з чисого золота. Можу заприсягтися, що навіть дитина могла б зігнути їх як завгодно чи зав’язати вузлом.

— Боже милостивий! Та ви тільки погляньте туди! — вигукнула Леонсія, показуючи очима на грубо висічене кам’яне погруддя, що стояло нижче від вівтаря, з другого його боку. — Це ж обличчя Тореса! Обличчя тієї мумії, що ми бачили в печері майя.

— І там напис… — Френк наблизився аби рочитати, але відразу змушений був відступити, підкоряючись владному помаху жерця. — Написано: “Да Васко”. Те саме, що й на шоломі Тореса… Слухайте! Та ви лише гляньте на жерця! Він схожий на Тореса, як рідний брат! Я ніколи не уявляв, що можлива така схожість!

Жрець владним жестом змусив Френка замовкнути і низько схилився над жертвою, що пеклася. Ніби знак з неба, порив вітру війнув у полум’я під баранчиком.

— Бог Сонця гнівається, — похмуро промовив жрець; його своєрідна іспанська мова, незважаючи на всю свою архаїчність, була, проте, зрозумілою прибульцям. — Серед нас з’явилися чужоземці, і вони досі живі. Ось чому невдоволений Бог Сонця. Кажіть, юнаки, котрі привели чужоземців до нашого вівтаря: хіба не велів я вам убити їх? А моїми вустами завжди говорить Бог Сонця.

Один із юнаків, тремтячи, вийшов наперед і тремтячим пальцем показав спершу на Торесове обличчя, а потім на статую.

— Ми впізнали його, — боязко заговорив він, — і не наважилися вбити, бо ми пам’ятаємо пророчмо про те, що великий предок має прийти до пас. Можливо цей чужоземець — він? Ми не знаємо. І не сміємо ні знати, ані судити. Тобі, жерче, слід знати і судити. Це він?

Жрець пильно вдивився в Тореса і щось невиразно вигукнув. Потім різко обернувся і запалив священний жертовний вогонь від жарин, що лежали в казанку біля підніжжя вівтаря. Полум’я спалахнуло, захиталося і знову погасло.