Лейтенант Парсон вагався.

— Скажіть “так”! Скажіть же! — благав його Генрі.

А тим часом, як тільки камінь, що закривав вхід у печеру ідолів, став на своє місце, троє бранців, що застрягли в серці священної гори, відразу опинилися в кромішній темряві. Френк і Леонсїя навпомацки знайшли один одного і взялися за руки. Ще мить — і він обійняв її, і насолода цих обіймів наполовину пом’якшила жах, що пройняв їх. Вони чули, як Торес важко дихає поруч. Нарешті він пробурмотів:

— Мати Божа! Це називається бути на волосок від смерті! Ледве ноги винесли. — Що з нами далі буде?

— Далі буде ще багато несподіванок, перш ніж ми виберемося з цієї діри, — запевнив його Френк. — А вибратися все ж треба, і чим скоріше, тим краще.

Порядок просування був швидко встановлений. Френк посунув уперед, намацуючи лівою рукою стіну; за ним — Леонсія, міцно вчепившись за його куртку. А Торес — з ним поруч, тримаючись за другу стіну. Вони увесь час перемовлялися, щоб не відставати і не випереджати один одного і, головне, не звернути в бічні галереї. На щастя, діл у тунелі (а це був справжній тунель) виявився рівний, так що вони хоч і йшли навпомацки, але не спотикалися. Френк вирішив не запалювати сірників, поки в цьому не буде крайньої необхідності, і, щоб не впасти в який-небудь колодязь чи яму, обережно виставляв уперед спочатку одну йогу і, тільки упевнившись, що ступив на твердий ґрунт, переносив на неї усю вагу тіла. У результаті просувалися вони повільно, долаючи не більше півмилі на годину. Тільки раз їм трапилося таке місце, де тунель розгалужувався на дві галереї. Тут Френк запалив дорогоцінного сірника, видобувши його з водонепроникної коробочки, і побачив, що обидві галереї зовсім однакові. Яку ж з них вибрати, якою піти?

— Доведеться зробити так, — сказав Френк. — Підемо цією галереєю. І якщо вона нас нікуди не приведе, повернемося назад і підемо іншою. В одному можна бути твердо упевненим: ці галереї, безумовно, кудись ведуть, інакше майя їх не прокладали б.

За десять хвилин Френк раптом зупинився: під ногою, що він заніс уперед, була порожнеча. Він голосно застеріг: “Стій!” — і запалив другого сірника. Виявилося, що він і його супутники стоять біля входу в природну печеру таких розмірів, що при слабкому світлі сірника ні стін, ні стелі не було видно. Все ж вони помітили щось схоже на природні сходи, трохи підправлені людськими руками, які спускалися в цілковиту темряву.

А ще за годину, зійшовши сходами вниз і пройшовши певну відстань печерою, сміливі мандрівники раптом побачили попереду проблиск денного світла, який дедалі яснішав у міру їхнього просування. Джерело світла виявилося ближче, ніж вони гадали, і незабаром Френк, розсунувши гілки дикого винограду і густий чагарник, виліз на відкрите місце, залите сліпучим надвечірнім сонцем. За мить Леонсія і Торес були з ним поруч. Унизу під ними розстелилася долина. Вона мала майже круглу форму не менше милі в діаметрі; високі гори і круті скелі, ніби стіни, оточували її.

— Це Долина Загублених Душ, — урочисто промовив Торес. — Я не раз чув про неї, але ніколи не вірив у її існування.

— Я теж чула і теж ніколи не вірила, — додала Леонсія.

— Ну й що з того? — запитав Френк. — Ми не загублені душі, а люди з плоті й крові. Чого ж нам боятися?

— Бачите, Френку, — сказала Леонсія, — судячи з тих розповідей, що я чула ще дівчинкою, жодна людина, потрапивши сюди, уже не поверталася.

— Припустімо, що так, — поблажливо зауважив Френк, — як же тоді вибралися звідси ті, хто про це розповідав? Якщо ніхто ніколи не повертався, звідки ж стало відомо про це місце?

— Їй-право, не знаю, — зізналася Леонсія. — Я передаю те, що чула. До того ж, я ніколи в це не вірила. Але все це, що ми бачимо, надто вже відповідає опису таємничої долини.

— Ніхто ніколи не повертався звідси, — урочисто підтвердив Торес.

— У такому разі звідки ви знаєте, що сюди хтось заходив? — наполягав Френк.

— Тут живуть Загублені Душі, — відповів Торес. — Ми тому ніколи і не бачили їх, що ніхто звідси не виходив. Ось що я вам скажу, містере Морган: не такий вже я й дурний. Я здобув освіту в Європі і вів справи у вашому Нью-Йорку. Я вивчав різні науки, філософію. Проте вірю, що хто потрапить до цієї долини, ніколи звідси не вийде.

— Але ж ми ще не там! — нетерпляче заперечив Френк. — І нам зовсім не обов’язково спускатися в долину, правда? — Він підповз до самого краю виступу, щоб краще роздивитися каміння і грудки землі, що викликали його увагу. — Б’юся об заклад, що це хатина із солом’яним дахом…

Тієї ж миті край виступу, за який він тримався, обсипався. Френк, Торес і Леонсія покотилися крутим схилом, зриваючи лавину землі, гравію і дерну.

Чоловіки перші схопилися на ноги біля густих заростей чагарнику, що затримали їх. Вони кинулися було до Леонсії, але вона вже теж була на йогах і голосно сміялася.

— А ви казали, що нам не обов’язково спускатися в долину! — сміючись, сказала вона до Френка. — Ну, що ж ви тепер скажете?

Але Френку було не до жартів. Простягши руку, він схопив предмет, що видавався йому знайомим і котився за ними слідом крутим схилом. Це був шолом Тореса, викрадений з печери мумій. Френк віддав його іспанцю.

— Облиште ви його, — сказала Леонсія.

— Це мій єдиний захист від сонця, — заперечив Торес, крутячи шолом у руках. Раптом він помітив усередині якийсь напис і, показавши його своїм супутникам, прочитав уголос: — “Да Васко”.