Кабіни, нанизані на рейку, як бісер на ліску, намистом тягайся вусібіч, світилися медовим, смарагдовим, бірюзовим і золотим – видко, залежно від маршруту. Бігли інформаційні рядки, схожі на струмінці в мінливому повітрі. Вагони, схожі на сигари, напівпрозорі контейнери, апарати, схожі на велетенських комах, потоком ішли по стрічках; Крокодил притулився обличчям до скла, мов дитина.

Четверо його супутників, не вриваючи суперечки, вийшли на рухому стрічку й невдовзі зникли з-перед очей. Кабіна й далі рухалась якось дуже повільно й непевно. Крокодил пошукав усередині термінал, із якого можна було б розпочати маршрут, і не знайшов; прим'ята трава, піднімаючись, розвіювала недоречний запах болітця. Крокодил штовхнув двері – вони легко піддались, – і вибрався на перон.

Транспортна розв'язка була, схоже, глибоко під землею. Дихалося легко, хоча в повітрі було трохи вогкості. Перон, на вигляд збитий із дощок, позмагався б із будь-яким полустанком де-небудь у глушині. Поруччя не було, зате по краях ворушилися темні ліани; Крокодил побачив, як одна з них підібралася до якогось мотлоху на пероні – чи то ганчірки, чи то папірця, зачепила паростками й затягла донизу.

Система інформації, без сумніву, знала про присутність Крокодила і бажала зрозуміти, чому він стоїть на місці. Що треба цьому конкретному пасажирові, чим він незадоволений? Біжучий рядок виник у повітрі мало не під самим його носом, порябів і змінився на велику віртуальну панель. Крокодилові запропоновано вибрати напрям, транспорт, пункт призначення, рівень комфорту, пріоритетність, час у дорозі; схеми й інтерактивні мапи додавали бадьорості, запрошуючи визначитися з маршрутом.

Уморений, Крокодил сів на перон і схрестив ноги. Панель перемістилася нижче й знов опинилась у нього під носом. Крокодил зітхнув: нелегко бути селянином із дев'ятсот першого року, раптово перенесеним до сінгапурського аеропорту.

Він вибрав пункт призначення навмання. Система зажадала посвідчення особи. Крокодил тицьнув у простір дерев'яною плашкою на ланцюжку. Система перепросила, повідомивши, що Крокодил зараз не може здійснити подорож за обраним маршрутом.

– Чому?

Йому страшенно хотілося пити. Фляга давно спорожніла.

– Я хочу пити, – сказав він уголос.

Система миттєво підсвітила на мапі джерело води – біля краю перону; Крокодил дістався туди, балансуючи на вузькому пероні, як линвоскок, і побачив, що спрага мучить не тільки його: в старій кам'яній чаші, ззовні вкритій зеленим мохом, стояли двоє й пили, наче коні, торкаючись води губами.

Крокодила ця сцена вразила значно більше, ніж футуристичний блиск розв'язки. Дівчина була в сукні – справжній сукні – до самого долу, з комірцем-стійкою й довгими рукавами. У волоссі в неї горіла червоним жива квітка. Парубок, одягнений у тубільську спідницю, обходився без взуття та прикрас. І, вочевидь, без білизни.

Вони напилися водночас. Випростувалися; вода скрапувала з їхніх підборідь. «Це ж антисанітарія, отак пити, – розгублено подумав Крокодил. – Чи ритуал? Чи припис яких-небудь правил?»

Юнак і дівчина водночас подивилися на нього. Крокодил зрозумів, що саме час із ними заговорити: інших пасажирів поблизу не було.

– Пробачте, ви повнолітні?

Більш нетактовно він спитати не міг. Дівчина підібрала губи. Парубок випнув підборіддя:

– А в чім річ?

Крокодил простягнув йому дерев'яну плашку.

Парубок кілька секунд здивовано дивився на неї, і Крокодил був майже певен, що зараз він гидливо спитає: «Що це?» Та парубок раптом перемінився: стиснув плашку між долонями й покатав, як тісто. Зосередився, навіть напружився. Покрутив у руках, погладив зріз:

– Так записують, що не розібрати… А я палець порізав…

– Давай сенсором, – сказала дівчина.

– Не треба, – парубок раптом прояснів. – Це міграційна служба. Он воно що.

Він схопив рукою повітря, інформаційний екран одразу розгорнувся перед ним, ніби зіжмакана й розправлена тканина. Парубок обірвав клаптик голограми – Крокодил міг присягтися, що чув тріск! – і поквапився до рейки. Підкотила кабіна з прозорим дахом; абориген приліпив обривок голограми до її дверей, і шмат мерехтів, згасаючи, кілька секунд, поки геть-таки не зник.

– Тобі сюди, – сказав парубок у тубільській спідничці, дуже гордий, вочевидь, що допоміг безпорадному мігранту. Крокодил ступив у кабіну, але затримався в дверях:

– Скажіть, вас не дратують мігранти на Раа?

Парубок і дівчина ззирнулись. От ідіот, говорили їхні погляди.

Зачинилися двері.

Перескакуючи з рейки на рейку, кабіна повезла його назад, у джунглі. Швидко сутеніло. Минув ще один день.

Минулої ночі в лісі небо від Крокодила ховали широкі крони. Тепер він уперше дивився вночі вгору, відчуваючи, як біжать мурашки по всьому тілу.

«А це вогні, що сяють над нашими головами». Дивно, але мова Раа якимось чином передавала ритм цього рядка; Крокодил подумав, що реально можна, навіть необхідно знову вивчити українську Треба сто разів прослухати послання до себе, де «плаский хліб» значить усього-на-всього «блін», поширена побутова лайка. Завчити напам'ять. А ще краще – знайти землянина, що знав російську як нерідну. Сам Крокодил запросто може навчати англійської її колишніх носіїв… Усе людині до снаги, зневір'я – гріх.

Небо світилося безліччю очей. Кольорові іскри перетинали простір над головою, це було прекрасне і моторошне – аж можна вклякнути – дійство. Він пригадав, що казав йому Вень: «Небіологічне виробництво відсунуте на орбіту». Лише заводи, відстійники, сортувальні станції, енергозаощадні й трансформувальні модулі. Лише урбаністичний пейзаж у небі.