– Факти? – скривджено повторив чоловік з трикутним обличчям, звертаючись чомусь до пилочки для нігтів. – Факти, докази, що підтверджують наявність витоку? Чи буде, як того разу?

Смаглявий нарешті відірвав свої зелені очі від барвистих поєднань на екрані. Ледь усміхнувся; подивився собі на руку, потім на повну жінку з очима, як сталевий гак.

– Порушення людських прав… суб'єкта, – він загнув одного пальця на своїй смаглявій руці. – Спричинення травм, не сумісних з психічним здоров'ям… – другий палець. – Репресивні заходи, що суперечать кодексові Триглава… що ще новенького може запропонувати нам Охоронна?

– Вам не слід говорити в такому тоні, Тодіне, – знехотя огризнулася жінка. – Ви чудово розумієте, що ваші дослідження теж не теє… Як ви, цікаво, збираєтесь працювати? Шлях до результату… до того результату, що вас цікавить…

– Який нас усіх цікавить, – холодно зауважив смаглявий.

Жінка вишкірилася, й цей вишкір страшнувато контрастував з м'якими рисами домогосподарки.

– Добрий Лікар використовував методи, що призводили до каліцтв, – ніби нічого й не сталося продовжував смаглявий. – Ми сподіваємося… знайти інший шлях.

Жінка гмикнула, всім своїм виглядом тавруючи співрозмовника за неправду.

– Одне можу сказати напевно, – на обличчі смаглявого не здригнувся жоден м'яз, – дві Глави навколо об'єкта не тупцюватимуть. Або Пізнавальна, або ми втрачаємо свій шанс.

Стало тихо. Чоловік з емблемою Робочої глави нарешті всівся в кріслі й полегшено відкинувся на спинку – немовби все, що буде далі, його не стосувалося.

– Тодіне, – повільно, ніби міркуючи, запитав бородань, – ви справді можете… одержати ТОЙ результат?

– Майже напевно, – пробурмотів зеленоокий, дивлячись на світний екран.

– Ви розумієте, що це означає?

– Розумію краще за вас! – глибокий голос смаглявого прозвучав несподівано різко. – Чудово розумію, що… але якщо ми сховаємо голову в пісок – ми програємо майже напевно! Метод Доброго Лікаря спливе рано чи пізно, а так ми могли б… грубо кажучи, знайти протиотруту. Досліджувати механізм… Донор з'являється раз на сто років! ТАКИЙ донор! Така можливість, а ви…

– Який темперамент, – жінка криво посміхнулася. – Розумію, Тодіне, чого ваші пацієнти так вами захоплюються… А пацієнтки особливо.

– Ви мені лестите, – відгукнувся смаглявий, миттю заспокоюючись. – Але як доказ, це ваше зауваження… небездоганне.

– Ми не зможемо забезпечити герметичність інформації, – жінка міцно стисла губи, одразу ж утративши подібність з домогосподаркою. – Охоронна категорично проти.

– Це її природний стан, – утомлено пробурмотів зеленоокий.

– Не треба, Тодіне, – роздратовано зронив бородань. – Усі нервуються… Ваш проект справді може спричинити руйнування особистості донора?

Зеленоокий мовчав.

Люди за круглим столом чекали його відповіді, але він мовчав, і відблиски барв з екрана робили його мовчання мальовничим, майже карнавальним.

Чоловік з лицем, як емблема, складав білий аркуш паперу. Удвоє, учетверо, увосьмеро, ушістнадцятеро…

Жінка з зовнішністю домашньої господарки тарабанила нігтями по своїй пилочці. На щоках її палали червоні плями.

Блідий юнак за плечем зеленоокого нервово сопів.

Двоє похмурих чоловіків, що сиділи праворуч і ліворуч від жінки, похмурніли дедалі більше.

По периметру великої круглої кімнати йшла, опустивши хвоста, невелика сіра кішка.

Ледь чутно гурчав кондиціонер.

– Починайте, Тодіне, – поволі мовив бородань. – Починайте, але… в разі застосування травматичних методів вам будуть потрібні особливі санкції. Звертайтеся в координатуру.

Жінка рвучко підняла голову – бородань зупинив її порухом руки. Сказав сухо, ні до кого зокрема не звертаючись:

– Повноваження за фактом антивіктимної поведінки передаються Пізнавальній главі і панові Тритану Тодіну особисто. Пізнавальна глава повинна особливо дбати про збереження інформації і по змозі щадити людські права суб'єкта… Усе, панове. До появи додаткових обставин питання цілком вирішено.

Чоловік із зеленими очима відкинувся на спинку крісла. Якщо він і був задоволений – зовні це не проявилося ніяк.

Розганяй пробіг очима по оберемку ксерокопій, довго вивчав ядучий допис у «Пліткарці», нарешті, гмикнувши, підняв очі на Паулу:

– Мало.

– Скільки було, – Паула прекрасно знала, що цим «мало» відгук про її роботу не обмежиться.

– Довго запрягаєш, Німробець. По верхах хапаєш… Касети від Ковича вже мають лежати отут! – і Розганяй пальцем вказав місце для касет на своєму захаращеному столі.