Скориставшись хвилинною неуважністю маленького дослідника, тарган вирвався з лабіринту й пірнув у щілину під мийку. Митик обурено залементував; Паула мовчки взяла його під пахви й потягла у ванну, Митик вирвався, ображений, схопив пригорщу кісточок од доміно й жбурнув об стіну:

– Ти! Нащо! Чого ти мені заважаєш?! Ти мені заважаєш!!

Паула плюнула, розвернулася й пішла; хотіла замкнутись у своїй кімнаті, але поверх незастеленої постелі грудкою валялася нічна сорочка, і Паула здригнулася, наче їй показали труп. Так і не наважившись торкнутися до власної постелі, вона взяла зі стола диктофон, папір і ручку, вийшла у вітальню, вмостилася в кріслі й почала розшифровувати якесь довге, нудне й безглузде інтерв'ю.

«Як ви вважаєте, чому жанр еротичної прози так тяжко прокладає собі дорогу в сільській місцевості?» – «Бачите, те, що ми звикли називати еротичною прозою, це насправді поглиблений егопсихологічний шар…»

У потилицю Паулі вдарив крижаний струмінь води; підскочивши, вона впустила диктофон. Митик, озброєний водяним пістолетом, негайно чкурнув у ванну й замкнувся зсередини.

Поглиблений егопсихологічний шар.

Паула побродила по кімнаті, бездумно поводила пальцем по запилюженому екрану телевізора; дощ за вікном ущух, засяяло сонце.

Митик просидів у ванній півгодини, і причиною його посидючості виявилася картина, яку він малював на великому дзеркалі Паулиною новою помадою. Паула вивчила телефонний довідник, у якому номерів анонімної психіатричної допомоги виявилось аж дванадцять – на різні випадки життя; по обіді повернулася Стефана, Паула мовчки передала їй притихлого пошкодерника й вийшла надвір, бгаючи в кишені папірець з переписаними телефонами.

Вона сподівалася, що обраний нею для першого дзвінка номер – «інформаційно-консультативна служба» – буде вимкнений чи зайнятий; слухавку взяли одразу ж, без гудка:

– Добрий день, – привітався м'який жіночий голос.

– Добрий… – відгукнулася Паула автоматично.

– Ви подзвонили нам – ви потребуєте допомоги? Паула ковтнула слину.

– Я відповім на всі ваші питання. І повірте – все, про що ви збираєтеся запитати, цілком природно і нічого соромитись не треба.

Паула мовчала; стінки телефонної будки відгороджували її від світу звуконепроникним синюватим панциром. У будці вона почувалася на диво надійно. Надійніше, ніж удома.

– Я три ночі підряд… потрапляю… туди.

Пауза була така коротка, що, можна сказати, її й не було; жінка в слухавці не перепитувала:

– Так, це рідкісний випадок. Здебільшого ми потрапляємо в Печеру не частіше, ніж раз на тиждень, це оптимальний режим для нервової системи в спокійному стані… Може, останнім часом ваше життя різко змінилося? Щось нове, сильні емоції, які вимагають виходу?

Паула чесно задумалася. І думала майже хвилину. Щоденні Розганяєві догани навряд чи можна вважати сильним подразником…

– Ні.

– Гм… Можливо, причина чисто фізіологічна. У підлітків це пов'язано з гормональною перебудовою, у молодих жінок… Ви ж молода, судячи з голосу?

Паула напружилась. Їй здалося, що вона втрачає дещицю своєї анонімності.

– Вам нема чого тривожитись. Розслабтеся – тепер, імовірно, ви потрапите в Печеру не раніше, ніж тижнів через два…

– Це ще не все! – вигукнула Паула.

– Я слухаю, – голос у трубці посерйознішав.

– Я… тричі… усі ці три рази… на мене полював той самий…

– Не хвилюйтеся, – м'яко попросила жінка в слухавці. – На вас полював хижак?

– Сааг, – видихнула Паула.

Жінка в слухавці зрадила своє збентеження секундним мовчанням.

У Паули спітніли долоні. Їй дедалі дужче хотілося кинути слухавку на важіль.

– Я вам співчуваю, – промовила нарешті жінка. – Ви, очевидно, зазнали дуже сильного струсу…

– Але тричі! Тричі!!

– Не хвилюйтесь… Усе минуло.

– Ану ж він… знову?!

– Не хвилюйтеся. Вчетверте таке не повториться… Насамперед вам не слід розглядати те, що з вами сталось, як щось цілком неможливе. Такі випадки рідко, та все ж бувають, це як народження сіамських близнюків, сумно, однак при нинішньому рівні медицини аж ніяк не трагічно… Зараз я вам дам номер телефону, яким ви при бажанні можете скористатися, вам відповість консультант, що спеціалізується саме на багаторазовій небезпеці… Ви записуєте?

– У мене немає ручки, – сказала Паула розгублено.

– Не страшно… Ви будь-якої миті можете передзвонити по цьому телефону, і вам продиктують… Та насамперед – не хвилюйтеся. Знайте, що таке саме вже ставалося з десятками інших людей. Переважна більшість їх прожила довге щасливе життя, але якщо у вас виникнуть нові страхи – ви завжди зможете зателефонувати…

– Якщо прокинуся, – пробурмотіла Паула глухо.

– Спробуйте прийняти легке заспокійливе…

– Добре. Дякую.

Паула повісила слухавку. По той бік вулиці, коло входу в невеликий скверик, стояла й сяяла на сонці чудова доглянута машина.