Що ж, пора уже й на бік,— зводиться Анатолій з-за столу.

І тут я згадую про таджиків.

—- Що ж ви не сказали одразу? — сердито запитує він. Вдягає грубий светр, простоволосий виходить з намету.

Я ж наповнюю на всяк випадок водою чайник, ставлю на пічку. Підкладаю дрова, вибираючи товщі, щоб довше горіло, роздягаюсь, залажу в спальний мішок, кладу біля обличчя мумійо: мені вже здається, що коли воно поруч, то й дихати легше. Лежу, чекаючи на Анатолія, і в мене таке відчуття, наче я в цьому наметі провів не два тижні, а багато років. Той світ, який я нещодавно покинув, з його машинами, вулицями, будинками, магазинами, з постійною метушнею й товкотнечею, з вічним посгґіхом і вічним браком часу, звідси, з відстані багатьох тисяч кілометрів, здається таким неприродним і викривлен им, що я іноді запитую, чи він існує насправді Та ось випливають рідні обличчя, і я вже починаю нудьгувати по ньому, і мені вже здається, що там лишилось найсуттєвіше, без чого неможливе киття.

Дивовижне створіння — людина!

Анатолій повернувся далеко за північ. Я вже встиг заснути й прокинутись кілька разів, а його все не було; та ось голосно рипнула койка.

— Ну, як?

Довго не відповідало — шурхотіло спальником.

— Порядок,— відповіло неохоче.

Хотів ще спитати про Мухлу, та не наважився.

Гаразд, вранці довідаюсь, вже не довго.

А тепер — спати, спати...

Тісне гніздечко моє тепле й затишне, і так солодко спалося б, коли б вистачало повітря. Чи настане той час, коли я надихаюсь?..

— Ви, здається, шановний, заспали?

Анатолій! Коли він встиг підхопитись?

В пічці весело потріскують дрова, гарячі хвилі пливуть по нашій парусиновій хатині.

— Чай готовий, маестро.

Анатолій уже вдягнений-узутий. Пригадую, що сьогодні ж у нього радіозв'язок. Перед сніданком.

— Готуйтесь штурмувать Тау-Міку,— каже, йдучи до виходу.

Тау-Міку? Сьогодні?

Обпалений радісним збудженням, вилітаю з постелі.

Тау-Міка! Вінець моїх турмалінових мрій!

— Не сьогодні,— охолоджує мене Анатолій.— Сьогодні підніметесь на скаполітову гірку.

Що ж, спасибі й за це. Скаполітова гірка височіє прямо над табором. Вгорі, вінчаючи перевал, стирчать плескаті скелі. Як вуха у гігантського динозавра. Під тим гребенем рівно о дванадцятій здіймаються бурі султани. Здригається земля, серія вибухів колише долину: робота Абоса. Щодня він піднімається в гори з мотком бікфордового шнура на шиї — досить небезпечна прикраса, якщо до неї приєднать вибухівку. Тим більше, що ліву нагрудну кишеню віддимають капсулі-детонатори. Не хочеться й думати, що може статися, коли Абос спіткнеться і впаде тими капсулями на каміння. Але нічого не вдієш: як його не вичитує Анатолій, Абос уперто набиває кишені детонаторами.

— Е-е... На те воля аллаха.— І любовно погладжує віддуту кишеню.

За Абосом тягнеться ціла процесія з вибухівкою в червоних пакетах. І трохи незвично бачити й муллу з пекельним начинням за святими плечима. Що ж поробиш, хліб не дається даром навіть муллі.

Соня піднімається вгору трохи пізніше. Йде легко й вільно, мов пританцьовує. Тільки в природжених горянок отака горда й граційна хода.

Я ж повзу слимаком. Шістсот сорок метрів... Усього шістсот сорок... Дитині пробігти — раз плюнути! Якби ж вони, оці кляті метри, та не стояли сторчма!

Ноги — мов гирі пудові, легені набиті гарячою ватою. На ній моментально згорає той мізерний кисень, що його жадібно розтулений рот вбирає з розрідженим повітрям. Кожна клітина мого немічного тіла волає за киснем... задихається без кисню... і я, ступивши десяток-другий кроків, лягаю безсило на щебінь. З відчаєм дивлюся на гребінь, що все віддаляється: мені вже не віриться, що зможу до нього доповзти.

На мить появляється думка: а навіщо? Нащо оці муки? Що примушує мене дертись на цю прокляту гору? Я не геолог, не робітник, я вільна людина, хочу — йду, хочу — не йду, то чи не краще повернути, поки не пізно, назад? Але якась сила штовхає мене все вище й вище, примушує переставляти ватяні ноги, чіплятися за виступи скель. Щось сильніше за втому, за біль, за відчай.

І я поступово наповнююсь злістю на себе. На своє таке незграбне, ненатреноване тіло. «Брешеш, дійдеш!.. Здохнеш — дійдеш!.. Ану, піднімайся, ледащо нещасне!»

Гребінь появився так несподівано, що я спершу

не повірив: невже доповз? А коли повірив, коли притулився спиною до кам'яної стіни, коли глянув донизу в долину, на цяцькові звідси наметики і тонку нитку сухого річища, коли ввібрав зором ближчі й дальші хребти, що купались у неправдоподібно густій синяві, і вітер, зовсім інший, аніж внизу, без пилюки й піску, чистий гірський вітер дихнув у обличчя, остудив розпарені груди, і біла-пребіла хмаринка несподівано вигулькнула поруч та й застигла здивовано, м'яко торкнувшись очей,— коли подумав, що на оцій горі вже ніщо не стоїть вище од мене — я найвище, я над усім, вгорі — тільки небо, захочу — і до нього дістану,— коли все це відчув, то всі мої муки, вся моя втома стали нічого не варті супроти цієї урочистої миті!

Ось я зібрався, дійшов, довівши, що ще чогось вартий!

Гей, ви, там, унизу, дрібненькі комахи, прикуті до земного тяжіння! Хоч озовіться, якщо не можете піднятись до мене!

Озвався Абос. Здригнулась земля, захиталася скеля, шарпонуло повітря — перед очима злетіло каміння. Не встиг упасти, забитись в щілину, як ударило знову й знову: Абос вирішив, мабуть, висадити в повітря всю гору. Притискався до скелі, з острахом дивлячись на каміння, що дощем сипалось недалеко од мене. Пригостить отаким камінцем, і вже не підеш — знесуть.