Схопився, поспіхом став озуватись:

— Я теж піду.

— Куди ж вам іти! Помрете!

— Анатолію Андрійовичу, мені краще знати, помру я чи ні. За годину буду абсолютно здоровий.

Вийшов з намету. Під холодний вітер і дощ.

За годину й справді від гарячки не лишилося й сліду...

Вдруге він порятував уже мене. Коли я, перегрівшись під нещадним сонцем пустелі, звалився од теплового удару. Я навіть уже й не хворів — я помирав. Всього мене вивертало, голова розвалювалась, серце млосно заходилось у грудях. Лежав у якійсь покинутій мазанці, що трапилась нам по дорозі, і в агонії болісній чекав неминучого кінця.

І тут наді мною схилився Григорій Михайлович: весь оцей час він і на крок не відходив од мене.

— Анатолію Андрійовичу, вам дуже погано?

Я лише застогнав.

— Я вам зараз допоможу. Мені тільки треба вийти надвір, щоб зосередитись.— Стояла ніч.— А ви постарайтесь розслабитись.

Я, здається, вже марив, бо не помітив, коли він вийшов, коли повернувся.

— Зараз ви заснете.

Дві темні долоні нависли наді мною. І стільки ласки, стільки тепла було в тих долонях, що я всім своїм змученим єством трепетно потягнувся назустріч. Розчинився у них і відразу ж провалився у сон. Глибокий, міцний, без сновидінь. До самого ранку.

Звівся, все ще не вірячи в чудо, яке відбулось: наче й не хворів. Відчував себе свіжо й бадьоро.

— Я перелив у вас частку своєї енергії,— пояснив Григорій Михайлович. Мав такий вигляд, наче сам звівся після важкої недуги.

Не знаю, що це було: гіпноз чи й справді якась біотерапія. Тільки від хвороби моєї не лишилося й сліду...

Річка розгулялася не на жарт: земля аж двигтить. Скеля, що нависає над нами, теж наче починає здригатись. Гляди, ще завалиться! «А що, як землетрус?» — виникає тривожна думка. По доро

зі з Душанбе на Ленінабад, коли спускатися з перевалу, в похмурій та глибокій ущелині, куди й сонце боїться заглянути, ще до революції під час землетрусу стався грандіозний обвал. Велетенська гора зсунулася донизу, поховала цілий кишлак.

І хоч відтоді вже стільки часу збігло, моторошно проїжджати тією дорогою: річка тут зникає під горою каміння, що завалило кишлак, ледь чутно шумить унизу, і здається, що то озиваються до нас, до живих, душі загиблих.

Чи не станеться й з нами отак?

Насторожено поглядаю вгору. Чорне громаддя невблаганно і важко нависає над головою, ладне от-от завалитись донизу. Стає по-справжньому лячно, і вже не гріє спальник, а ліжник стає твердіший од каменю.

Моїм же супутникам хоча б тобі що! Міцно спить Анатолій (йому не звикати до гір), стирчлть непорушно борідка Віктора Микитовича, з машини витикається спальник Гірштейна. Як завжди хазяйновитий і зібраний, він ще звечора заправив паяльну лампу, поклав на неї сірники, а в казан набрав з потоку води. Хто перший схопиться — все під рукою. Матово відсвічуючи фарами, відпочиває наш трудяга «уазик»: намотав сьогодні не одну сотню кілометрів по таких карколомних підйомах та спусках, що в цирку їх можна показувати. Спить і Григорій Михайлович, тільки цього разу, мабуть, забув «ввімкнути» глибокий сон: весь час здригається, мов щось шукаючи,— чи не бачить оту юну красуню, яку так і не зміг сфотографувати?

Нетривкий, примарний начебто світик, досить природі дмухнути — не лишиться й сліду, а який же він милий та затишний!

Зітхаю від повноти почуттів, з силою заплющую очі, примушую себе не думати про мільйони тонн, що нависають над головою.

А про що ж тоді думати?

Про несподівану для мене оцю експедицію, про Огньових і Анатолія.

Я повік буду вдячний Григорію Михайловичу за те, що він познайомив мене з Анатолієм, а пізніше — з Огньовими.

Ми з ним належимо до того невигубного племені каменярів, які ладні на край світу податись за одним-єдиним агатом. Чому саме агатом? Та тому, що кожен камінець цього самоцвіту неповторний. Серед мільйонів агатів ви не знайдете двох абсолютно подібних: агати — яскраво виражені індивідуалісти, отакі собі самобутні істоти, з своїм, тільки їм властивим, малюнком та кольором. Лише в агаті, особливо муаровому, буває стільки найтонших ліній на один міліметр: їх важко не те що порахувати, а й відрізнити. Григорій Михайлович каже, що коли космічні гості й побували на нашій планеті та залишили якусь інформацію, то її слід найперше шукати в агатах. Ця красива гіпотеза завжди спадає на думку, коли я милуюся черговим каменем з особливо вибагливим та химерним малюнком. В закономірності фарб, у завихреності ліній, в надзвичайній чіткості та довершеності є щось від розуму, а не від сліпої гри природи.

Анатолій не був рабом агатів — Анатолію подавай кристали: адже вони люблять забиратися високо вгору. Або точніше: високо в горах кристали трапляються набагато частіше, аніж агати.

Я не знаю, як він надибав Григорія Михайловича, а той уже передав його по естафеті мені (ми обмінюємось колекціонерами, як і самоцвітами).

— Анатолію Андрійовичу, хочете познайомитися з цікавою людиною? — Григорій Михайлович завжди розмовляє по телефону так, наче в нього виривають з рук трубку: швидко й сердито.

«Ну, що ви мене наче лаєте!»— «Та ніхто вас не лає!» — лунає ще сердитіша відповідь.

— Хочу.

— Тоді я його зараз до вас пришлю. Врахуйте: це товариш з Паміру, де. ми з вами ще не були.

Не можна сказати, щоб «товариш з Паміру» мені одразу сподобався: щось у ньому було таке йоржисте й колюче, таке неприховано в'їдливе, що мимоволі викликало настороженість. Роздивлявся мою колекцію агатів з таким виглядом, наче ось-ось мав сказати: «Оце й усе? Я чекав більшого!»

Зачеплений за живе, я викладавсь, як то кажуть, до кінця: діставав особливо цінні та рідкісні експонати, розповідав, наскільки вони унікальні.