Вони спалахують миттєво, і жовтогаряче полум'я прекрасно гармоніює з кольором небокраю, за який сідає сонце.

А коли останній сонячний промінь зникає, все, що ми можемо, — це стояти на березі й поглядати то на багаття, то на корабель, наче намагаючись з'єднати їх невидимою ниттю.

— Ну, давай! — благає Марк. — Вони не можуть нас не помітити!

Це мусить бути наша нагода. По-іншому просто бути не може. Ми заслужили її. І тому ми чекаємо, що нас обов'язково помітять; а вогнища тим часом гудять, викладені рівностороннім трикутником. Навіть я, перебуваючи від них за п'ятдесят футів, відчуваю їхній жар. І щосекунди чекаю, що з вітрильника надійде сигнал. Спалах світла, промінь прожектора — щось неодмінно надійде.

Я дивлюся на дітей і бачу, що вони відчувають те саме, що і я, — надію. Але п'ять хвилин перетворюються на сорок, з вітрильника — жодного сигналу, і ця надія починає згасати. Повільно. Болісно. Наші багаття теж згасають. На берег спускається морок. У прямому й переносному сенсі. Мені хочеться плакати. Та я не плачу. Не маю права. Заради дітей. І заради себе самої. Але ж Господи, як це жорстоко!

— Нічого, невдовзі з'явиться ще один корабель, ось побачите, — заспокійливо кажу я, намагаючись підтримати настрій.

Діти чудово розуміють мій намір. Одначе замість докоряти мені, як це часто бувало раніше, вони зі мною солідаризуються. Схоже, вони раптом збагнули, що, хоча наша надія і зазнала сьогодні фіаско, все ж таки це краще, аніж не мати ніяких сподівань загалом.

Як це дивно: чим більше життя нас випробовує, тим дужчими ми стаємо.

Сидячи за самітним віддаленим столиком в «Біллі Роза», найзадрипанішому із задрипаних барів на околиці Нассау, Деву знов поглянув на свій годинник — коштовний «ґласгютте навігатор». До подорожі на Багами він удався з однієї-єдиної причини: підстрахуватися. Якщо Карлайлу знадобиться допомога, то він буде поруч і втрутиться в перебіг подій. Але Деву таки сподівався, що до цього не дійде. Він знав, що їм не можна допустити ані найменшого проколу. Все мало йти за планом — гладесенько та чітко. Як годинник.

Утім Карлайл уже півгодини як запізнювався. А вони мали зараз сидіти і востаннє обговорювати план дій: як і коли він має здійснити вбивство. Що ж там, у біса, його затримує, га?

— Не що, а хто, — пояснив Пітер, нарешті з'явившись

кількома хвилинами пізніше.

Перегодом він оповів про свою розмову з агентом Елен Пірс. Ця нахабна вискочка виявилася на диво простакуватою, та ще й із претензією на інтуїцію та проникливість. Вона все звалила на Джейка Дана.

— Цікавий поворот подій, еге ж? — сказав Пітер і навмисне капосно захихотів. А потім нахилився до Деву, стишуючи голос до шепоту. — На якусь мить я майже повірив цій сучці.

Деву замислено потер свою квадратну щелепу, ще не вирішивши, як бути.

— А що тебе насторожило?

Пітер поліз у кишеню.

— Оце, — сказав він. — Вона дала мені оце, щоб я зателефонував їй тієї ж миті, коли знайду Кетрін та її вилупків.

Уважно глянувши на супутниковий телефон, Деву знавецьки кивнув. Він був професіоналом своєї справи і метикував з воістину космічною швидкістю.

— Усередині — стежовий пристрій.

— Саме так.

— А ти певен, Пітере, що не перебільшуєш? Що все це не є лише твоїми страхами?

— Та ні. Ця сучка і справді щось підозрює. Не знаю, що і як, але підозрює.

Тепер до кишені поліз Деву. І видобув звідти швейцарський армійський ножик, класичний, червоного кольору.

— Ану дай мені телефон, — сказав він.

— Що ти хочеш зробити? — спитав Пітер.

— Просто дай мені телефон — і все.

Пітер подав йому через стіл телефон.

— Дивись не зламай. Вона не мусить знати, що я його зіпсував.

Деву не став користуватися розкладними ножицями та викруткою фірми «Філіпс», які містилися в цьому багатофункціональному ножику, а відразу ж витягнув лезо і загнав його в паз телефону. І легким порухом кисті розкрив його, наче устрицю.

— Повір мені, — сказав він. — Якщо твоя подружка-агент і дійсно щось запідозрила, то зіпсуття телефону буде найменшою з наших проблем.

Територія довкола бару «Біллі Роза» явно не викликала бажання зайти до нього і перекусити. А точніше, вона взагалі відбивала усіляку охоту туди заходити, подумала Елен. Ліворуч від бару вивищувався покорчений скелет якоїсь згорілої комори, праворуч — звалище старих іржавих авт. Решта безлюдної піщаної території була поцяткована чахлим хвойником та кущиками вицвілої трави. Коротше, це явно було не місце для зйомок рекламної туристичної брошури про Багамські острови.

Однак Елен все одно зупинилася. Перше, що вона зробила, — це поставила свою взяту напрокат «Хонду Акорд» посеред іржавих авт на звалищі, та ще й капот підняла — щоб не відрізнятися. По-друге, вона сховалася за хвойником ярдів за сімдесят від входу в бар. А по-третє, Елен стала чекати.