Змія вже добралася до моїх плечей, і її холодна й суха луска огидно коле мені шкіру. Коли голова рептилії вкотре проходить переді мною, я на мить бачу її очі. Вони чорні як вуглини і непроникні. Здається, вона мене зовсім не помічає. Боже, яка ж вона гидка!

Думка про смерть охоплює мою свідомість — і ще одна хвиля паніки прокочується моїм тілом. Цього разу паніка просто несамовита: я кручу і вимахую всіма тими частинами свого тіла, які ще не опинилися в лещатах змії. Ні, так помирати не годиться!

— Тримайся, мамо! – раптом чути крик.

Із заростів вискакує Марк і вихоплює з піску шматок деревини, через який я перечепилася.

— Не рухайся! — волає він.

Ухопивши дровиняку як кувалду, обома руками, він заносить її над своєю головою. Геп! І знову він розмахується, цього разу навіть сильніше. Геп!

Марк лупцює по вузькій смузі зміїного тіла якраз над моєю колінною чашкою. Якщо він схибить, то я матиму дві зламані ноги. Але мені наразі байдуже. Та Марк не схибив. І спрямовує на змію жорстокий удар за ударом.

Краєм ока я бачу Керрі та Ерні. Вони надто ошелешені, а тому просто стоять та витріщаються. Зате їхній брат гупає та гупає, безупинно і неослабно.

Але хватка змії теж не слабшає. І завдає мені нестерпного болю. Мені здається, що вона ось-ось мене роздушить.

— Марку, поквапся! — благаю я.

Зрештою надходить момент, якого він чекав. Змія намагається дати відсіч, і її голова смикається до нього із загрозливим та пронизливим сичанням. Паща тварюки широко роззявлена, і стає добре видно її зуби.

— От і прекрасно! — вигукує Марк. — А тепер тримай своє, падлюко!

Мить — і кувалда перетворюється на бейсбольну біту. Тепер, коли голова змії відірвалася нарешті від мого тіла, вона являє собою досить незлецьку мішень. Марк щосили скеровує на голову змії дровиняку — як бейсбольну біту на завислий підкручений м'яч. Раз! Два! Три! І кожен удар є потужнішим за попередній.

Сталеві лещата зміїної хватки нарешті починають слабнути. Змія вже не намагається напасти на Марка. її голова безсило опускається на пісок. Удар! Іще удар! Кінець.

— М-м-м-м! А на смак — як курча, — каже Ерні, посміхаючись і наминаючи смаженю. — Жарт, звичайно ж.

І ми всі сміємося, сидячи в сутінках навколо вогнища і ласуючи делікатесом, про який деякий час тому навіть і подумати не могли: смаженою змією на паличці.

— Аж не віриться, що це змія, — додає Керрі.

Але це дійсно смажена змія, і всі ми її їмо. І їмо досхочу, бо змія велика, і щоб її усю з'їсти, треба добряче потрудитися.

— До речі, якби не змія, то нам було б нічого їсти, — зауважує Марк. — Уявімо, що в нас тематичний пікнік, присвячений поїданню зміятини.

Як з'ясувалося, їхнє полювання на кроликів виявилося гаянням часу. Ну, може, й не зовсім марнуванням, бо вони добряче повправлялися у спринтерському бігові. Та все одно їм не вдалося спіймати жодного з тих нечисленних кролів, що потрапили їм на очі.

— Між іншим, у деяких народів змія вважається за делікатес, — зазначає Ерні. — Щира правда.

— Еге ж, — відказує йому Керрі. — І зазвичай ті народи проштрикують носи та вуха кістками — для краси.

— Пригадую, я читала, що в кількох ресторанах на Мангеттені подають гримучих змій, — кажу я, знічев'я підтримуючи цю незвичну розмову.

Керрі мотає головою.

— В тих ресторанах, де мені доводилося бувати, нічого такого я не бачила. Але якщо вже ти нагадала про ресторани, то я багато б віддала за те, щоб попоїсти в таверні Ґрамерсі просто зараз.

Я не можу їй нічого заперечити, бо відчуваю те саме. З тією лише відмінністю, що я чимало віддала б за те, щоб поласувати великим та соковитим яловичим біфштексом.

— А як стосовно смаженої курки в ресторані біля нашого заміського будинку? — кажу я. — І взагалі, коли скінчиться оце жахіття, то я запрошу вас усіх пообідати в ресторан по повній програмі — від супу до горішків.

— А суфле? — питає Керрі.

— Ну аякже! Буде тобі й суфле! — відповідаю я, дивлячись на Марка та Ерні.

Звісно, я не очікувала від них вибуху нестримного ентузіазму, але побачити їхні насуплені пики я теж не сподівалася. Особливо в Ерні.

— Щось не так? — питаю я його.