Я правильно кажу, еге ж? Господи, сподіваюся, що так воно і є!

Від цих думок мене відриває бурчання в позбавленій їжі порожнині, яка зветься моїм шлунком. Уперед, діточки! Я схрестила всі пальці на руках та на ногах і молюся за те, щоб їм пощастило вполювати кролика, хоча б одного.

Нарешті приблизно через годину я чую, наче вони повертаються.

— Марку! — гукаю я. — Керрі! Ерні!

У відповідь — тиша.

Я гукаю знову. А у відповідь — лише посвист вітру в пальмових гілках. Значить, мені причулося. А може, то у мене марення від голоду?!

Я пильно придивляюся до заростів уздовж лінії піску, сподіваючись будь-якої миті побачити там своїх дітей. Проте натомість бачу щось інше.

— О Боже! — шепочу я. — О Боже, ні!

Це змія!

Сказати, що то змія, — це все одно що назвати Велику Китайську стіну парканом. Яскраво-зелена з чорними плямами, вона виповзає по водоростях на пляж, і не видно їй ані кінця ні краю. Оце так змія! І вона направляється прямо на мене. Мені хочеться підскочити й тікати. Кожна клітина мого тіла криком кричить: тікай!!! Але я не в змозі. Я не можу навіть іти, не те що бігти.

Відштовхнувшись від піску, я силкуюся звестися на ноги. Можливо, змія мене ще не встигла помітити. Цікаво, наскільки добре бачать змії? Шкода, що поруч немає всезнайка Ерні!

Я була хотіла закричати і погукати дітей, але в останню мить замовкаю, ледь розкривши рота. Навіщо ж привертати до себе увагу? Може, потихеньку відійти кудись убік і сховатися? Чи краще стояти, заклякнувши на місці?

Та ні, здається, так рекомендують поводитись з ведмедями. Принаймні, так мені видається. Утім, хтозна. Я достоту не пам'ятаю. Зі страху мої думки рухаються повільно немов слимаки. Ніколи в житті не доводилося мені бачити змію таких гігантських розмірів, навіть у журналі «Нешенал джіогрефік».

Я обережно спробувала спертися на праву ногу — рівно стільки, скільки потрібно, щоб хоч якось іти, накульгуючи. Чорт! Як боляче! Біль пронизує моє стегно та литку, немов гостра зазубрена стріла.

Раптом змія зупиняється. На кілька секунд вона завмерла. Ну, повзи назад у свою траву, чувихо. Тут, на березі, їжі немає. Звісно, окрім мене.

Проте боюся, що якраз у цьому сенсі я її і зацікавила. Як потенційний харч. Бо змія-велетень знову рушила вперед, пригнувши голову і наче націлюючись на мене. Ну все, годі стояти, мене все одно помітили.

Тепер я не маю іншого вибору, як кричати і гукати дітей. І я кричу. Волаю так сильно, що мені аж горло заболіло. Потім гукаю знову і знову. Але марно. Криків у відповідь не чутно. Мабуть, діти зайшли досить далеко.

Начхавши на біль, я починаю кульгати геть від змії. Однак вона рухається швидше. Може, мені звернути до води? Можливо, вона не піде за мною у воду? А що, як я потону?

Я обертаюся, щоб поглянути, яку відстань по піску мені треба буде подолати, щоб дістатися води. Приблизно футів тридцять. А може, я встигну! Треба лише прискорити ходу.

Впавши у відчай, я починаю рухатися підстрибом. Одним оком я позираю на змію, другим — на воду.

А треба було поглядати ще й на пісок! Заледве я оком змигнула, як беркнулася навзнак, перечепившись п'яткою через шмат якоїсь деревини, викинутої хвилями на берег. Мить — і над цим шматком деревини показалася огидна зміїна голова.

Зараз вона мене вкусить. Я знаю, що змія може кинутися на мене будь-якої миті. Мене охоплює паніка, і я знову намагаюся підвестись. Але не можу. Таке враження, наче мій мозок відокремився від тіла і вони існують нарізно одне від одного.

Єдине, що я можу, — спиратися руками в пісок і намагатись якось відштовхнутися геть. Це я і роблю, щосили прагнучи відповзати якомога швидше. Проте швидко все одно не виходить.

Опинившись за кілька дюймів від моєї ноги, змія раптом підіймає голову. Мені здається, що я ось-ось побачу її отрутний клик, а потім і відчую його в своїй плоті. Але цього не трапляється. Велетенська змія не стала ні кидатися на мене, ані кусати. А натомість повільно-повільно переповзає через мої ноги. Ох і важка ж вона!

І тут до мене доходить, що вона збирається зробити. Ця тварюка не просто хоче відкусити від мене шматочок. Вона бажає проковтнути мене всю, цілком.

Я знову кричу, гукаючи дітей на допомогу, тим часом як гігантська рептилія заповзає мені на стегна й обвивається навколо талії. Вона ще не встигла повністю оповити мене, а я вже відчуваю на собі всю міць її хватки. Змія обвивається навколо моїх грудей, а я витрачаю повітря із затиснутих легенів на останній крик, що радше схожий на писк. Я відчайдушно борсаюся, пробуючи вирватися. Але хватка надто сильна. І чим дужче я пручаюсь, тим міцнішою вона стає. Я вже не можу дихати!!!