— Ні, — збрехав Пітер і, заплющивши очі, розпачливо похитав головою.

— Це означає, що…

— Я не хочу грошей, — простогнав Пітер. — Я хочу, щоб вони всі повернулися.

— Знаю, знаю. Але і в цій справі я теж мусив діяти саме як твій адвокат і розшукати тебе тут. — Ґордон схрестив руки на грудях. — Що ти робитимеш із цими грошима, то твоя особиста справа. Можеш віддати їх на доброчинність. Моя ж справа — вчинити так, щоб це рішення ухвалив саме ти, а не хтось інший.

Пітер повільно кивнув. Ну, якщо ти вже так наполягаєш, Ґордоне…

Дітям нічого не треба мені казати, бо все й так видно в їхніх очах. Ясно, що я виглядаю так само жахливо, як і почуваюся. І почуваюся я дедалі гірше.

Аспірин в аптечці давно скінчився. Вочевидь, інфекція поширилася по всьому тілу, і воно буквально палає, намагаючись самостійно боротися з отрутою.

Пліт затягли під гілки, і тепер, слава Богові, наді мною є тінь. Марк, Керрі та Ерні по черзі змочують листя і прикладають його мені до лоба, щоб хоч якось остудити жар. Окрім цього вони мало чим можуть мені допомогти. Лихоманка має пройти свій цикл.

Я не знаю, скільки ще зможу витримати. Ще ніколи в житті я так не хворіла. Вже двічі я зомлівала: першого разу на кілька хвилин, другого — аж на годину. Що ж буде третього разу? А що, коли я так і не опритомнію?

Саме ця думка і спонукує мене поговорити з дітьми. Мені треба сказати, як я їх люблю і як мені шкода через ті випадки, коли я поводилася з ними несправедливо. А понад усе мені слід приготувати їх до найгіршого сценарію. Я знаю, що ця думка вже теж виникала в їхніх головах. Не могла не виникнути.

Я бачу це по тому, як вони дивляться на мене не зводячи очей. Вони вже знають, що я можу й не вижити. Навіть малий Ерні вже усвідомив цю сумну істину.

Моїм першим імпульсом було поговорити з ними як із членами родини. Бо хіба ж не для цього, врешті-решт, задумувалася ця подорож? Але я швидко збагнула, що коли говорити з ними усіма одночасно, то це закінчиться змаганням з проливання сліз. І я цього просто не переживу.

Тож я вирішую поговорити з кожним із них окремо. І спочатку — з Керрі. Одначе вона не хоче, щоб я про це говорила.

— Я просто не… — каже вона і відвертається. — Ти не помреш, ти видужаєш. Ти найміцніша і найвитриваліша людина, яку я коли-небудь знала.

— Обернися до мене, Керрі. Повернися, моя люба.

Нарешті вона обертається.

— Даруй, — каже моя донька, і очі її набігають слізьми.

Такого я не чекала.

— За що «даруй»? Це я мушу вибачатися.

— Ні, я мушу перепросити. Бо я була егоїстичною й несправедливою до тебе. Я не бажала брати відповідальність за своє життя. І в усіх негараздах винуватила тебе, хоча твоєї провини там не було.

— Інколи була. Я мало приділяла тобі уваги, Керрі. А треба було більше.

— Все нормально, все нормально, — каже вона. — Шкода лише, що знадобилась оця подорож, щоб я це збагнула.

— І щоб я збагнула.

— Я люблю тебе, мамо, — каже Керрі, і ми обидві плачемо.

Потім настає черга Марка. Він також не готовий до розмови. Жартує, що на отриману спадщину купить собі до-рогущий «мазераті», щоб заглушити гнітючі спогади. І хто йому може щось закинути? Хто завгодно, тільки не я.

— Ти знаєш, що я збираюся тобі сказати? — питаю його.

Марк киває.

— Що мені доведеться бути старшим по будинку. Вірніше — по острову. Щось типу того, еге ж? Не треба мені цього казати, мамо.

Він має рацію. Але є іще одна річ.

— Ти мусиш мені дещо пообіцяти.

— Що?

— Спочатку скажи, що пообіцяєш.

— Це не зовсім чесно. Але… гаразд, обіцяю. А тепер кажи, що саме.

— Коли ви — хоч так, хоч сяк — виберетеся з цього острова, ти більше ніколи не будеш розмінюватися на дрібниці. Ніколи, чуєш?

Він дивиться на мене збентежено.

— Я… не зовсім розумію, про що ти…

— Я гадала, що була тобі доброю матір'ю, виконуючи всі твої забаганки. Я помилялася. Дуже помилялася. Слід було тримати тебе на голодному пайку. Натомість я тебе явно перегодувала.

— Це ти в такий прихований непрямий спосіб хочеш сказати мені, щоб я припинив курити траву?

— Частково — так. Насправді ж я хочу сказати тобі, що і твій батько, і я, самі того не бажаючи, дали тобі гіркий урок: життя є надто коротким та дорогоцінним, щоб його марнувати.