— Гадаю, наразі це єдине, що вам залишається, Пітере, — відповіла Мона Елін, повертаючись до студійної аудиторії з легким кивком голови. — Наша Берегова охорона відома своїми вдалими пошуково-рятувальними операціями, і я гадаю, що ця служба зробить усе належне, щоб знайти вашу родину, Пітере, цілою та неушкодженою.

Цілком захопившись тим, що відбувалося в студії, Елен мимохіть теж кивнула в унісон з Моною Елін. Це дійсно була якісно зроблена передача. У ній було все: і драма, і невизначеність, і слабкий проблиск надії на фоні тривоги й суму. Раптом Елен страшенно закортіло дізнатися, чим же все це скінчиться.

Саме цієї миті в неї виникло якесь химерне відчуття. Елен не знала, чому воно з'явилося, але душею відчувала: тут щось не так. І чим більше вона слухала, тим потужнішим це відчуття ставало. Вона навіть підвелася і підійшла ближче до телевізора.

Щось дивне було в тому, як Пітер про все розповідав. Здебільшого у минулому часі. Наче вже знав, чим скінчиться ця історія.

Достатньо було смикнути за чорну штрипку, як рятувальний пліт з ящика «Боже, поможи!» надувся прямісінько перед нашими стомленими очима. Слава тобі Господи, нарешті ми виберемося з цієї обридлої води. Досить з нас плавати по-собачому. Досить з нас акул.

Першими на пліт залізають Марк та Керрі, а потім я підсаджую туди Ерні. Я — наступна. Коли діти бачать мою ногу, а радше білу кістку, що стирчить крізь проколоту нею шкіру, вони відразу ж замовкають із серйозними виразами на обличчях. Інколи треба зламати ногу, щоб примусити їх усіх замовкнути, а особливо Ерні.

— Чи є на кораблі лікар? — жартую я, намагаючись розрядити атмосферу.

Та мій невдалий жарт не допомагає. Ба більше — тиша на плоту лише посилюється після того, як діти затягли на нього Джейка.

Він навіть у ще гіршому стані, аніж я вважала. Майже все його тіло вкрите опіками третього та четвертого ступенів. Його шкіра схожа на повітряно-бульбашкову обгортку, в якій усі бульбашки луснули.

Керрі не може на нього спокійно дивитися: напевне, її мучить почуття провини за те, що вона в перший день подорожі намагалася втопитися сама, та ще й прихопити з собою Джейка.

На суходолі, в опіковій палаті лексинґтонського шпиталю, до наших послуг був би широкий вибір усіляких ліків та інструментів. Але то на суходолі. Натомість тут, посеред безмежного океану, все інакше. Набагато гірше. І я мало чим можу допомогти Джейку.

— Дай-но мені оту аптечку, — кажу я Маркові, скрегочачи при цьому зубами, бо мені навіть розмовляти боляче.

Решта пакунків, що містилися в ящику «Боже, поможи!», розкидані по всьому плоту. Окрім аптечки, ми маємо сім пляшок з водою і трохи їжі. Остання складається з сухофруктів, галет і горіхів, усі вони — у пластикових вакуумних упаковках. Звісно, що мало, але це краще, аніж узагалі нічого. Бо з нічого нічого путнього не вийде!

Однак у нас немає ані весел, ані козирка від сонця, ані радіо, ані мобільного телефону. Так негоже! Це проти правил!

Більше немає у нас і ракетниці, але ніхто не збирається винуватити Керрі після того, як вона врятувала наші сідниці — та й інші частини тіла — одним вчасним і влучним пострілом.

— Ось, візьми, — каже Марк, подаючи мені аптечку.

Знайшовши в ній антисептичну мазь, я легенько наношу її на ті частини тіла Джейка, де існує найбільший ризик зараження. Його голова спирається на бортик плоту, і він не ворушиться й нічого не каже. Мабуть, або знову знепритомнів, або просто не має сили говорити.

— Отак буде краще, — зауважую я, забинтувавши його руки й ноги одним тоненьким шаром, щоб шкіра могла дихати. — Цілком досить, аби дочекатися допомоги.

— А як же ти? — питає Ерні. — Твоя нога.

— Поки що нехай буде так як є, — пояснюю я. — її треба вправити, але я маю в запасі ще цілу добу, перш аніж можуть початися якісь незворотні зміни. А на той час я вже щасливо опинюся у шпиталі, а ви всі залишите свої автографи на моєму гіпсі.

— Ти й справді гадаєш, що вони й досі шукають нас? — питає Керрі.

— Звісно. А чому б їм нас не шукати?

Капітан Ендрю Татем спересердя гепнув слухавкою об телефон у своєму маленькому кабінеті на базі Берегової охорони в Маямі. Лейтенант Мілкрест щойно повідомив йому останні новини про пошуки яхти «Родина Данів». І ці

новини були невтішними. Власне, ці новини полягали в цілковитій відсутності будь-яких новин.

Прожогом вискочивши зі свого кабінету, Татем кинувся найкоротшим шляхом до OB, тобто Оперативного відділу, звідки йому щойно телефонував лейтенант.