— Може, нам треба якось змайструвати саморобний пліт, — пропонує Ерні, оглядаючись довкола. Неподалік і досі плаває чимало уламків яхти. Але невдовзі їх рознесе вітром і течіями.

— Може, й треба, — відповідаю я.

Тут у розмову втручається Марк. Він так захрип, що я ледь його чую. Він озивається відлунням моїх слів.

— Може.

Хвилиночку! Та то ж не Марк!

Ми всі враз обертаємося до Джейка, голова якого ледь видніється над поверхнею води.

— Він опритомнів! — каже Керрі.

Вона має рацію — але він сказав не «може». Те слово радше скидалося на «Боже».

— Джейку, це я, Кетрін, — звертаюся до нього. — Ти чуєш мене, Джейку?

Його губи тремтять, намагаючись щось сказати. Проте виходить знов те саме слово.

— Боже, — повторює він.

— Джейку, це я, Кетрін.

Очі його заплющені, обличчя бліде й непорушне. Рухаються самі лише губи. Він силкується вимовити ще одне слово.

— Боже… Боже, поможи, — бурмоче він.

До мене раптом доходить, і я хутко повертаюся до Марка.

— Це ж він про ящик «Боже, поможи!».

В ньому містяться необхідні нам речі. От якби Бог дійсно почув наші молитви та допоміг… Допоможе — якщо ящик не потонув після вибуху.

— Якого він кольору? — питає Керрі.

— Червоного, — відповідаю я.

— Еге ж, я пам'ятаю, що бачив його на човні, — каже Ерні.

Марк та Керрі негайно вирішують вирушити на його пошуки. Вони розпливаються у протилежних напрямках, погодившись плисти за годинниковою стрілкою. Марк крутить пальцем, зображаючи напрямок руху.

— Будемо прочісувати район колами, гаразд? — пропонує він.

— Зрозуміло, — відказує Керрі.

— Тримайтеся поруч, благаю вас, — гукаю я їм.

І намагаюся тим часом розговорити Джейка — може, я годна щось зробити, щоб полегшити йому біль. Але марно. Він знову замовк, і губи його не рухаються.

— Усе нормально, — кажу я йому.

Джейк ледь притомний, але все ж він спромігся допомогти нам отими двома словами. Боже, поможи. Отже, він і досі наш капітан.

Приблизно через десять хвилин повітря прорізав голос Керрі. Явна виснаженість дещо послаблює її захват і радість.

— Я знайшла його! — верещіть вона.

Я ледь вірю своїм вухам. І ледве бачу Керрі. Вона зараз десь ярдів зо двісті від мене і виглядає скоріше як маленька чорна цятка.

— Я знайшла його! — знову радісно верещить донька. — Ящик «Боже, поможи!».

Слава Богу! Це просто чудо!

Я гукаю Марка, який заплив так само далеко, як і Керрі, тільки у протилежному напрямку. І далі шукає ящик.

— Повертайся! — кричу я йому. — Керрі знайшла його!

Марк чує мене і неквапно пливе назад. Та хіба ж можна його винуватити?

Я взагалі здивована, що він та Керрі навіть рукою змогли поворухнути. Виявилося, вони у кращому фізичному стані, аніж я думала.

— Як ти гадаєш, у тому ящику є їжа? — питає мене Ерні. — Бо я дуже зголоднів.

Я відтворюю в пам'яті той момент, коли шукала в ящику маску та трубку, і щось мені не пригадується, щоб там були якісь харчі.

— Сподіваюся, що є, — кажу я малому. — Все буде добре, Ерні.

Ми спостерігаємо, як Керрі повільно наближається до нас. Дуже повільно. Ящик тягти нелегко, але вона старається щосили. Коли відстань до Керрі істотно скоротилася, я бачу, як на обличчі доньки відбилася величезна втома. Бідолаха, вона зовсім виснажена!

— Керрі, перепочинь! — волаю я їй.

Певна річ, вона мене й не думає слухати. Я повертаюся до Ерні й жартома кажу:

— Як це схоже на Керрі! Ти їй кажеш одне, а вона робить зовсім інше.

Тільки Ерні мене не чує. І навіть не дивиться в мій бік. Мені не видно, на що він там витріщився, але я інстинктивно відчуваю, що у нас проблема.

Коли Ерні був малий і ледь умів ходити, він часто клацав куточком рота, коли йому бувало страшно. Тільки тихо так, майже нечутно. Щоб почути цей звук, треба бути дуже близько від нього. Як от зараз.

— Що там, Ерні? Що ти там побачив?

— Ще точно не знаю, — відповідає він. — Але там щось є.

Він показує рукою і скоса зиркає на мене. Та я все одно не бачу. Якщо Марк перебуває у напрямку три години, а Керрі — у напрямку дев'ять, то оте загадкове «щось» знаходиться точно на шість годин.